Кишені його піджака були напхані іншими краватками, і я відчув жах.
Жінки купують хустинки, маленькі забавки, брелоки — все, що вміщається в кіосках і сумочках. Іноді вони виходять на станції «Ліма» або «Перу» й залишаються на пероні, роздивляючись вітрини, в яких виставлені меблі, довго глипають на шафи та ліжка, стримуючи боязке бажання їх придбати, а коли купують якусь газету чи «Марібель» [24], то надовго поринають у читання оголошень про розпродаж, рекламу парфумів, модного одягу та рукавичок. А ще вони ледь не забувають інструкції, що вимагають зберігати байдужість і незворушність, коли бачать матерів із дітьми; я особисто спостерігав, як дві з них — з різницею в кілька днів — підводилися з місця й далі їхали, стоячи поруч із дітьми, ледь не доторкаючись до них; я не надто б здивувався, якби вони погладили малюка по волоссю або дали йому цукерку: зазвичай такого не трапляється ні в буенос-айреському метро, ні, гадаю, в жодному в світі.
Я довго запитував себе, чому Перший разом із трьома іншими спустився в метро саме того дня, коли здійснювався облік. Знаючи його методи, але ще не знаючи його особисто, я здогадувався, що не варто відносити це на рахунок пихатості, бажання спровокувати скандал, якби невідповідність у цифрах оприлюднили. А проте, беручи до уваги його кмітливість, було доречніше підозрювати, що в ті дні увага персоналу лінії «А» свідомо чи підсвідомо зосередиться на обліку пасажирів. Отже, захоплення поїзда видавалося більш імовірним; навіть повернення нагору заміненого машиніста не могло призвести до небезпечних наслідків. Лише за три місяці випадкова зустріч у парку «Лесама» колишнього машиніста й старшого інспектора Монтесано й мовчазні висновки, зроблені останнім, наблизили його та мене до істини.
На той час — а було це зовсім недавно — вони мали в своєму розпорядженні три поїзди і, гадаю, хоча й не можу стверджувати цього напевно, свою людину в диспетчерській на станції «Прімера хунта». Самогубство розвіяло мої останні сумніви. Того дня я стежив за однією з них і помітив, як вона ввійшла до телефонної будки на станції «Хосе Марія Морено». На пероні було майже порожньо, і я притулився до бічної перегородки, удаючи, буцімто втомився після роботи. Це вперше я бачив когось із них у телефонній будці, тож не здивувався ані сторожкому й начеб наполоханому виду дівчини, ані миттєвому замішанню, коли вона, озираючись, увійшла до телефонної будки. Мені небагато що вдалося розчути: схлипи, клацання замка. Коли вона розкрила сумочку, сякання; «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? — нарешті озвалася дівчина. — Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?» Мене здивувала банальність розмови, бо це не був голос людини, котра передає шифроване повідомлення, в ньому бриніли сльози, що душили її. Я сів до вагона, перш ніж вона мене завважила, і зробив коло, й далі спостерігаючи, як вони поводяться о цій порі, як перевдягаються. Коли знову опинився на «Хосе Марія Морено», вона вже застрелилася (як подейкували, перехрестившись перед тим); я упізнав її червоні туфлі та світлу сумочку. Довкола юрмилися люди, деякі оточили машиніста й контролера, чекаючи на поліцію. Я помітив, що обидва були з їхніх (вони такі бліді), й подумав, що ця пригода просто зараз стане випробуванням на надійність планів Першого, бо одна справа замістити когось під землею, і зовсім інша — витримати поліцейський допит. Наступний тиждень минув без новин, начеб ішлося про звичайне самогубство, які трапляються ледь не щодня; відтоді мені стало лячно спускатися в метро.