Утворившись завдяки Діані чи Ірасусті, наш кістяк поволі більшав: у рік «Снігового полум’я» нас було заледве шестеро чи семеро, а коли на екрани вийшли «Вишукані манери», кістяк розрісся, і ми відчули, що його зростання стає майже неприпустимим і нам загрожують снобістське наслідування або минущий сентименталізм. Ми, найперші — Ірасуста й Діана, і ще двоє чи троє — вирішили зімкнути лави, не приймати нікого без випробування, без іспиту, закамуфльованого келишками віскі та показною ерудицією (о, ці опівнічні іспити, без яких годі уявити Буенос-Айрес, і Лондон, і Мехіко). На момент прем’єри «Мінливих повернень» ми з меланхолійною урочистістю мусили визнати, що нас багато — тих, хто любить Гленду. Постійні зустрічі в кінотеатрах, обмін поглядами після сеансу, ці мовби розгублені обличчя жінок і болісне мовчання мужчин вирізняли нас краще за будь-який значок чи пароль. Незбагненні механізми приводили нас до тієї самої кав’ярні у середмісті, окремі столики почали зсуватися докупи, з’явилася ще нетривка звичка замовляти один і той самий коктейль, і тоді ми відкинули зайві недомовки й нарешті подивилися одні одним у вічі, де ще жеврів останній образ Гленди в останньому епізоді останнього фільму.
Двадцятеро, а може, й тридцятеро — ми так і не взнали, скільки нас насправді, бо іноді Гленду крутили місяцями в одному кінотеатрі, а іноді — одночасно в двох або чотирьох, а одного разу вона навіть з’явилася на сцені — у виставі «
Шаленці», де грала роль дівчини-убивці, і її тріумф зруйнував усі загати й викликав хвилю швидкоплинного ентузіазму, з яким ми не могли погодитися. На той час ми вже перезнайомилися, чимало з нас ходили одні до одних у гості, щоб поговорити про Гленду. Від самого початку Ірасуста з мовчазної згоди решти зробився начебто нашим головою, хоча й не вимагав для себе першості, а Діана Ріверо розігрувала неквапні шахові комбінації, приймаючи або відкидаючи претендентів, що гарантувало нам автентичність й убезпечувало від чужаків і бовдурів. Те, що започатковувалось як вільна асоціація, тепер набуло структури клану, і первісні легковажні розмови змінилися конкретними запитаннями — про епізод, коли героїня оступається у «Вишуканих манерах», про фінальну репліку в «Сніговому полум’ї», про другу еротичну сцену в «Мінливих поверненнях». Ми так любили Гленду, що не терпіли вискочнів, галасливих лесбіянок, зарозумілих ерудитів. Навіть (ми так і не взнали чому) серед нас виникла звичка збиратися у кав’ярні по п’ятницях, коли фільм із Глендою йшов у центрі, а коли стрічку з нею потім демонстрували в якомусь кінотеатрі на околиці, ми знову збиралися за тиждень, щоб усі встигли її подивитися; всі обов’язки неухильно виконувалися, наче ми дотримувалися суворих правил, аби не наразитися на зневажливу посмішку Ірасусти або чемно-нищівний погляд Діани Ріверо, що викривав зрадника й передвіщав покарання. У ті часи наші зустрічі присвячувалися винятково Гленді, її осяйній присутності в кожному з нас, і ми не мали суперечностей чи застережень. І лише поступово, спершу мовби відчуваючи певну провину, дехто почав висловлювати окремі зауваження, подив або й розчарування через якийсь не надто вдалий епізод, банальність чи стереотип. Ми усвідомлювали, що провини Гленди немає в деяких недоладностях, які часом потьмарювали чарівну прозорість «Батога» або фінал «Ніколи невідомо чому». Нам були відомі інші роботи її режисерів, походження всіх цих сюжетів і сценаріїв; до них ми ставилися нещадно, бо починали відчувати, що наша любов до Гленди виходить за межі просто мистецтва і що лише їй вдається уникати похибок, якими грішили інші актори. Діана перша заговорила про нашу місію, причому зробила це, як зазвичай, ухильно, намагаючись не наголошувати на тому, що вважала насправді важливим, але ми завважили її радість, бо вона замовила подвійний віскі й задоволено посміхнулася, коли ми беззастережно погодилися з тим, що нам уже замало цього — кінотеатрів, кав’ярні, замало дуже любити Гленду.