— А почуття, — мовила вона. — Там повинно бути багато почуттів.
— Звісно, не турбуйтеся, скажіть лише, що я повинен повідомити.
Це був звичайний набір: листа одержала, почувається добре, але стомилася, коли Вільям повернеться, і нехай надсилає їй хоча б одну листівку з кожного порту, і нехай скаже якомусь там Перрі, аби той не забув прислати їхнє фото, яке він зробив на березі. А ще додайте, що з Доллі все по-старому.
— Проясніть мені трохи щодо цього… — почав був я.
— Напишіть лише, що з Доллі все по-старому. А в кінці напишіть, ну, ви самі знаєте, щоб було зворушливо, ви розумієте.
— Авжеж, не турбуйтеся.
Вона сказала, що прийде узавтра, а коли прийшла, підписала листа, глянувши на нього мигцем; Анабель вочевидь розуміла багато слів, на деяких абзацах вона зупинялася, а тоді поставила свій підпис і показала мені якогось папірця, на якому Вільям позначив дати й порти. Ми вирішили, що варто надіслати йому листа до Окленда [90], на той час крига між нами скресла й Анабель дозволила мені вперше пригостити її сигаретою: зіперлася на край письмового столу та, щось мугикаючи, гляділа, як я надписую конверт. За тиждень принесла мені чернетку, щоб я терміново написав Вільяму, вона здавалася стривоженою й попросила написати листа негайно, але я мав купу італійських свідоцтв про народження, тож пообіцяв скласти його надвечір, розписатися замість неї та надіслати, коли піду з роботи. Вона глянула на мене, вагаючись, але зрештою погодилася й пішла. Назавтра з’явилася о пів на дванадцяту ранку, щоб упевнитися, що листа я надіслав. Отоді я й поцілував її вперше, і ми домовилися, що після роботи я зайду до неї додому.
12 лютого
Не те, щоб мені тоді особливо подобалися дівчата з нижнього міста, на ту пору я незле почувався, маючи постійні стосунки з особою, яку я називатиму Сусанною й означу як кінезіолога [91], щоправда іноді її товариство видавалося мені замалим і занадто затишним і тоді мені хотілося негайно зануритися в часи моєї юності, самотніх блукань кварталами Півдня, чаркувань і химерних уподобань, коротких інтерлюдій, радше естетичних, ніж еротичних, дещо подібних на те, як написаний цей абзац, який я зараз перечитую, хоча його варто було б викреслити, а проте я збережу його, бо саме так відбувалося все те, що я називаю занурюванням, падінням, об’єктивно непотрібним з огляду на Сусанну, з огляду на Т.С. Еліота, з огляду на Вільгельма Бакгауса [92], однак, однак.
13 лютого
Вчора я розсердився сам на себе, тепер про це смішно згадувати. Хай там як, але я від самого початку знав, що Анабель не дасть мені написати оповідання, бо, по-перше, це буде зовсім не оповідання, і на додачу Анабель зробить усе можливе (як вона несамохіть зробила тоді, сердешна), щоб залишити мене самого перед дзеркалом. Мені досить перечитати ці нотатки, щоб збагнути: вона лише каталізатор, що намагається затягти мене на самісіньке дно кожної сторінки, яку саме через це мені й не хочеться писати, випнути в самісінькому центрі дзеркала, де я волів би бачити її, а натомість там з’являється офіційний перекладач з відповідним дипломом, зі своєю Сусанною, передбачуваною і навіть якоюсь какофонічною Сусанною, Сусусанною, і чого я не назвав її Амалією чи Бертою. Проблеми письменництва, не кожне ім’я надається до… (Ну, що, вестимеш далі?)
Вночі
Кімнату Анабель в одному з будинків під п’ятисотими номерами по вулиці Реконкісти я волів би не згадувати, можливо, передусім тому, що — хоча Анабель про це й не здогадувалася — її кімната знаходилася зовсім неподалік од моєї квартири на дванадцятому поверсі, з вікон якої відкривався чудовий вид ріки левиного кольору. Пам’ятаю (неймовірно, що таке можна пам’ятати), коли домовлявся з нею про зустріч, мені дуже кортіло запропонувати, аби вона краще прийшла до мого добре вмебльованого помешкання, де на нас чекатимуть і добре охолоджене віскі, і ліжко, яке мені до вподоби, однак мене стримала думка про те, що Фермін, наш брамник, зіркіший за Аргуса [93], завважить, як вона заходить до ліфта чи виходить з нього, і мої акції у нього впадуть, адже він майже зворушено вітався із Сусанною, коли бачив нас разом, а він, треба сказати, розумівся на макіяжі, підборах і жіночих сумочках. Я розкаявся, щойно почав дертися вгору сходами, і ледь не повернув назад, опинившись у коридорі з безліччю дверей, з-за яких долинали музика з платівок і запахи парфумів. Але Анабель уже посміхалася мені, стоячи в дверях своєї кімнати, до того ж вона мала віскі, хоча й не охолоджене, а крім неодмінних ляльок, там була ще й репродукція картини Мартіна Кінкели [94]. Церемонія відбувалася без поспіху, ми пили, сидячи на софі, й Анабель поцікавилася, коли я познайомився з Маручею, а ще моїм колишнім компаньйоном, про якого чула від інших дівчат. Коли я поклав руку їй на стегно й поцілував у вушко, вона невимушено посміхнулася та підвелася, щоб зняти з постелі рожеве покривало. Її прощальна посмішка, коли я поклав під попільничку кілька купюр, була такою ж самою, відчуженою згодою, що зворушила мене своєю щирістю, хоча хтось міг би назвати її професійною. Пригадую, я пішов, так і не сказавши їй, хоча й намірявся це зробити, про останній лист від Вільяма, бо зрештою їхні стосунки мене не обходили, я теж міг посміхатись їй, як вона мені, бо теж був професіоналом.
91
Кінезіолог — фахівець у галузі кінезіології, науково-практичної дисципліни, що вивчає рухи м’язів.
93
Аргус — за міфом, принц зі стома очима, з яких заплющував одночасно не більш ніж п’ятдесят; символ невсипущості.