Того дня я неквапно все обміркував і, перш ніж заклеїти конверта, поклав до нього ще один аркуш, на якому коротко відрекомендувався Вільяму як перекладач Анабель і попросив його зайти до мене, щойно він зійде на берег, у кожному разі до того, як він зустрінеться з Анабель. Коли за два тижні він зайшов до мене, його жовті очі вразили мене більше, ніж задерикуватий і водночас стриманий вид, якого прибирають моряки, опинившись на суходолі. Ми не розводилися довго, я сказав йому, що знаю про пляшечку, але все не так жахливо, як гадає Анабель. Я вдало зробив вигляд, начебто турбуюся про безпеку Анабель, котра, якщо запахне смаленим, не зможе сісти на пароплав й ушитися звідси, як це зробить він через три дні.
— Так, але вона мене попросила, — незворушно відказав Вільям. — Мені прикро через Маручу, а це найкращий спосіб залагодити справу.
Якщо йому вірити, вміст пляшечки не залишав жодних слідів, а це дивним чином у розумінні Вільяма відкидало будь-яку провину. Я відчув небезпеку й, намагаючись не пересолити, почав гнути своє. Мовляв, стосунки з Доллі не покращали й не погіршали з часу його останньої появи, звісно, Маручі все набридло, а бідолашна Анабель страждає через це. Справа не може мене не обходити, бо я перекладаю всім дівчатам листи, тож добре їх знаю, і все в такому дусі. Я дістав пляшку віскі, повісивши перед тим на двері табличку «Прийому немає» та зачинивши їх на ключ, і ми з Вільямом сіли пити й курити. Я оцінив його з першого погляду: примітивний, сентиментальний і небезпечний. Те, що я перекладав чутливі фрази Анабель, здавалося, надало мені престижу мало не сповідника; за другим келишком віскі я дізнався, що Вільям насправді закохався в Анабель і хоче врятувати її від такого життя, вивезти до Штатів через пару років, коли залагодить, як він сказав, деякі справи. Я не міг не взяти його сторону, не схвалити по-рицарськи його намірів, аби, спираючись на них, спробувати переконати Вільяма, що ніщо не може так зашкодити Анабель, як ця його затія з пляшечкою. Він із розумінням поставився до моїх аргументів, однак заявив, що Анабель не пробачить йому, якщо він її підведе, вирішить, нібито він слабак і скурвий син, а такого він нікому не подарує, навіть Анабель.
Підливши йому ще віскі, я скористався нагодою й виклав план, за яким він би мав у моїй особі спільника. Звісно, він віддасть Анабель пляшечку, але там буде чай або кока-кола; я зі свого боку триматиму його в курсі всіх подій, докладаючи власні аркуші до листів Анабель, які стосуватимуться лише їх двох, а тим часом взаємини між Доллі та Маручею, безперечно, залагодяться, бо їм набридне ворогувати. А коли ні — в чомусь я таки мав поступитися цим жовтим очам, що дедалі пильніше вдивлялися в мене — я напишу йому і він пришле або привезе справжню пляшечку, що ж до Анабель, вона, поза сумнівом, усе зрозуміє, а я візьму провину за обман на себе, так буде краще для всіх і таке інше.
— Окей, — мовив Вільям. Це вперше він так висловився, і в його вустах вислів не здався мені таким безглуздим, як тоді, коли його повторювали мої приятелі. В дверях ми потиснули один одному руки, змірявши мене довгим жовтим поглядом, він мовив: «Дякую за листи». Він сказав це у множині, отже думав про листи Анабель, а не про мій аркуш. Чому ж через цей вираз вдячності мені зробилося так кепсько, чому, залишившись на самоті, перш ніж зачинити контору й піти обідати, я вихилив ще один келишок віскі?