26 лютого
Письменники, яких я шаную, вміють мило іронізувати над мовою таких персонажів, як Анабель. Певна річ, це мене дуже потішає, однак у глибині душі така культурна зверхність видається мені підленькою, я теж міг би повторити чимало висловів Анабель чи брамника-іспанця й використати їх хоча б тут, коли вже пишу оповідання, — це простіше простого. Але в ті часи я радше порівнював подумки мову Анабель і Сусанни, що дозволяло роздягти їх навіть спритніше, ніж це робили мої руки, відкриваючи все, що було в них відкритого та прихованого, їхні вади та чесноти і справжню ціну кожної з них у цьому житті. Я ніколи не чув од Анабель слова «демократія», хоча вона, безперечно, чула або читала його двадцять разів на день, а от Сусанна вживала його з будьякої нагоди і завжди з чистим сумлінням власниці. Інтимні стосунки в Сусанни викликали асоціацію із її піхвою, тоді як Анабель казала «мушля» або «продухвина», останнє слово заворожувало мене, бо в ньому вчувалися «дух» і «провина». І ось я вже десять хвилин не можу зрушити з місця, ніяк не наважуся рухатися далі, доказати недоказане (залишилося небагато, але те, що залишилося, не дуже відповідає тому химерному задумові, який я збирався викласти на папері), одне слово, я цілий тиждень, як і слід було чекати, нічого не чув про Анабель, певно, вона весь час була з Вільямом, коли це одного дня з’явилася близько полудня, вбрана вочевидь у деякі з нейлонових подарунків Вільяма і з новою сумочкою зі шкіри якогось там звіра з Аляски — варто було глянути на неї о цій порі року й одразу ставало ще гарячіше. Вона прийшла сказати, що Вільям щойно відплив, але це не було для мене новиною, і що він привіз їй обіцяну річ (Анабель старанно уникала слова «пляшечка») і вона вже у Маручи.
Я не мав жодних підстав непокоїтися, однак слід було розіграти стурбованість і запитати, чи Маруча усвідомлює, як це жахливо, і все в такому дусі, тож Анабель пояснила, що змусила Маручу поклястися рідною матір’ю та пресвятою дівою Луханською [101], мовляв, тільки якщо Доллі знову візьметься за своє, і все в такому дусі. Мимохідь вона поцікавилася, що я думаю про її сумочку та нейлонові панчохи, і ми домовилися зустрітись у неї вдома наступного тижня, бо вона, мовляв, проводила full time [102] із Вільямом і тепер мала купу незалагоджених справ. Вона вже збиралася йти, коли раптом згадала:
— Знаєш, він такий гарний. Уявляєш, скільки коштувала йому ця сумочка? Я не хотіла нічого розповідати йому про тебе, але він сам увесь час торочив мені про листи, казав, що ти чудово передаєш почуття.
— Ага, — озвався я, не зовсім розуміючи, чого ця звістка не припала мені до душі.
— Ти тільки глянь, у неї подвійна застібка для безпеки, і взагалі. Зрештою я сказала йому, що ти мене добре знаєш і тому перекладаєш листи, та й що йому до тебе, коли він тебе навіть не бачив.
— Авжеж, що йому до мене.
— Він пообіцяв наступного разу привезти програвач, щоб там було радіо і все таке, тоді ми вже точно заткнемо цього типа з Ла Ріохи із його пампою, якщо ти купиш мені платівки Канаро [103] та Д’Ар’єнцо [104].
Щойно вона пішла, зателефонувала Сусанна, яка вочевидь відчула черговий потяг до мандрів і запросила мене відправитися з нею автівкою до Некочеа. Я погодився поїхати на вихідні, в мене залишалося три дні, протягом яких я тільки те й робив, що думав, відчуваючи, як щось дивне підкочується до жерла шлунку (а хіба шлунок має жерло?). По-перше: Вільям не сказав Анабель про свій намір одружитися, цілком очевидно, що мимовільна помилка Анабель його як громом прибила (і найбільше непокоїло те, що він це приховав). Тобто за цим щось крилося.
Зайве казати, що я поринув у дедуктивні роздуми а ля Діксон Карр [105] чи Еллері Квін [106], бо зрештою такого типа, як Вільям, не варто було позбавляти ілюзії, буцімто я лише один із клієнтів Анабель. Однак я відчував, що річ не в тім, що такий тип, як Вільям, мав би відреагувати якось інакше і ця реакція була б сумішшю сентиментальності й агресії, яку я завважив, щойно він увійшов. Бо саме час переходити до того, що по-друге: дізнавшись, що я не тільки перекладач листів Анабель, чому він не прийшов сказати мені про це по-доброму чи по-лихому? Я ніяк не міг забути, що він вірив мені й навіть захоплювався мною, а отже, довірився тому, хто, либонь, потішався з його наївності, — саме це повинен був відчути Вільям, коли Анабель розбалакалася перед ним. Неважко було уявити, як Вільям збиває її одним ударом, а потім прямує до моєї контори, щоб скоїти те саме зі мною. Однак не сталося ні того, ні другого, отже.
101
Пресвята діва Луханська — ікона, що перебуває у знаменитому соборі Пресвятої Богородиці в місті Лухан, провінція Буенос-Айрес.
106
Еллері Квін — творчий псевдонім двох американських письменників — Фредеріка Деннея (справжнє ім’я Даніель Натан; 1905–1982) і Манфреда Лі (справжнє ім’я Емануель Ліповскі; 1905–1971).