Отже за цим щось криється. Я сказав це собі, як сказав би кожний за склянкою вина: зрештою, його судно вже далеко і залишилися тільки здогади; час і хвилі Некочеа потроху змиють і їх, до того ж Сусанна читає зараз Олдоса Гакслі [107], відтак з’являться інші теми для роздумів, що ж — час добрий. Дорогою додому я теж купив кілька нових книг, наскільки пам’ятаю Борхеса та/або Біоя.
27 лютого
Хоча зараз цього майже ніхто не пам’ятає, мене й досі зворушує те, як Спендрелл у «Контрапункті» [108] чекає на смерть і помирає. У сорокових роках цей епізод не міг так зворушити аргентинських читачів; сьогодні міг би, але його вже не пам’ятають. Я зберігаю вірність Спендреллові (я ніколи не перечитував роману і не маю його напохваті), і хоча подробиці стерлися з пам’яті, мені здається, я знову бачу ту сцену, коли він слухає запис свого улюбленого квартету Бетховена, знаючи, що фашистський загін наближається до його дому, щоб його вбити, і надаючи цьому останньому виборові сенсу, який робить іще більш нікчемними його убивць. Сусанну теж зворушив цей епізод, хоча, гадаю, її міркування не зовсім збігалися з моїми й, можливо, з міркуваннями самого Гакслі; ми ще сперечалися на терасі готелю, коли повз нас проходив рознощик газет і я, купивши «Ла Расон», на восьмій сторінці прочитав, що поліція розслідує загадкову смерть, і побачив фотографію Доллі, на якій її неможливо було впізнати, але там стояло її повне ім’я і йшлося про загальновідомий спосіб життя, який вона вела, а ще повідомлялося, що за дві години після того, як її доправили до лікарні «Рамос Мехія», вона померла від сильнодіючої отрути. «Нумо повернемося сьогодні ввечері, — сказав я Сусанні, — тут однаково весь час дощить». Вона розсердилася, я чув, як вона назвала мене деспотом. Він помстився, думав я, даючи Сусанні вибалакатися, відчуваючи спазматичний біль від паху до шлунку, він помстився, скурвий син, і тепер, либонь, тішиться на своєму судні, це тобі не чай або кока-кола, а ця дурна Маруча розколеться за десять хвилин. Спалахи страху між фразами роздратованої Сусанни, подвійний віскі, спазми, валіза, розколеться, трясця її матері, заспіває після кількох помордасів.
Однак Маруча не заспівала, а наступного дня під дверима контори лежала записка від Анабель, ми зустрілися о сьомій у кав’ярні в Негра, вона трималася напрочуд спокійно, була зі своєю шкіряною сумочкою, їй навіть на думку не спало, що Маруча може вплутати її в халепу. Клятва є клятва, тут розписки непотрібні, запевняла вона з таким спокоєм, що міг би викликати в мене захоплення, якби не бажання дати їй ляпасу. Зізнання Маручи охоплювало половину газетної шпальти, і саме його читала Анабель, коли я зайшов до кав’ярні. Журналіст обмежився властивими людям його професії загальниками: жінка зізналася, що дістала отруту миттєвої дії й вилила її до келиха з напоєм, себто із чінзано, яке Доллі пила літрами. Суперництво жінок досягло крайньої межі, додавав репортер-усезнайка, і ось трагічна розв’язка й таке інше.
Недивно, що я забув майже всі подробиці тієї зустрічі з Анабель. Бачу, як вона посміхається до мене, еге ж, чую, як переконує, мовляв, адвокати доведуть, що Маруча — жертва, її звільнять менш, ніж за рік; від того дня в мене залишилося враження повного абсурду, який неможливо тут переповісти, Анабель уявлялася мені таким собі янголом, що витає над дійсністю, впевнений, нібито Маруча мала рацію (і це було правдою, але ж не в такій формі) і нібито ні з ким не станеться нічого лихого. Вона говорила мені це все, наче переповідала якусь радіовиставу, що не мала жодного стосунку до неї самої, а надто до мене, до листів, особливо до листів, які цілком обґрунтовано пов’язували мене з Вільямом, із нею. Вона промовляла до мене з радіовистави, з тієї незмірної відстані, що пролягла між нами, між її світом і моїм страхом, який вдавався до сигарет, до нової порції віскі, і авжеж, авжеж, Маруча не підведе, вона не заспіває.
Якщо я тоді був у чомусь певен, то це в тому, що й словом не можу прохопитися перед цим янголом. Чорт забирай, хіба я міг бодай натякнути їй, що Вільям не зупиниться на цьому, що він іще напише, авжеж, щоб помста вийшла дошкульнішою, і викаже Анабель, а заразом вплутає мене як приховувача. Вона б тільки розгублено глянула на мене, а тоді, мабуть, показала б сумочку як доказ його чистого сумління, мовляв, це його подарунок, як ти можеш думати про нього таке, і все в тому ж дусі.
Не пригадую, про що ми говорили потім, я повернувся додому, щоб усе обміркувати, а назавтра домовився з одним колегою, аби той на пару місяців замінив мене в конторі; хоча Анабель не знала моєї домашньої адреси, я про всяк випадок переїхав до помешкання, яке Сусанна винаймала в Бельграно, і нікуди не потикався з цього благословенного кварталу, щоб випадково не зустріти Анабель десь у центрі. Ардой, якому я беззастережно довіряв, охоче заповзявся стежити за нею й розкошував у атмосфері цього, як він висловився, дна. Всі ці запобіжні заходи виявилися зайвими, однак зміцнили мій сон, дозволили прочитати купу книжок і відкрити нові грані й навіть несподівано привабливі риси в Сусанни: бідолашна була певна, що я просто відпочиваю, й возила мене скрізь на своїй автівці. За півтора місяці прибуло судно Вільяма, і тоді ж таки Ардой повідомив, що Анабель зустрілася з ним і вони до третьої години ночі витанцьовували мілонги в якомусь клубі в Палермо [109]. Я повинен був відчути полегкість, однак не відчув її, а відчув, що Діксон Карр та Еллері Квін — лайно, а інтелект навіть гірший від лайна в порівнянні з цим клубом, де один янгол зустрів іншого янгола (per modo di dire [110], звичайно), щоб мимохідь, у перерві між двома танго, смачно плюнути мені в лице: вони плювали, навіть не бачачи мене, не маючи й гадки про мене, а головне, я для них нічого не значив — так, не дивлячись, плюють на бруківку. Це був їхній світ із їхніми законами, з Маручею й певним чином із Доллі, а я по інший бік, зі спазмами, заспокійливими пігулками, Сусанною та Ардоєм, котрий і далі розводився про той клуб, де танцюють мілонгу, не здогадавшись, що я дістав носовичка — поки слухав його та дякував за це дружнє пильнування, — що я обтирався носовичком, щоб витерти якось той плювок.