Не пригадую, про що ми говорили потім, я повернувся додому, щоб усе обміркувати, а назавтра домовився з одним колегою, аби той на пару місяців замінив мене в конторі; хоча Анабель не знала моєї домашньої адреси, я про всяк випадок переїхав до помешкання, яке Сусанна винаймала в Бельграно, і нікуди не потикався з цього благословенного кварталу, щоб випадково не зустріти Анабель десь у центрі. Ардой, якому я беззастережно довіряв, охоче заповзявся стежити за нею й розкошував у атмосфері цього, як він висловився, дна. Всі ці запобіжні заходи виявилися зайвими, однак зміцнили мій сон, дозволили прочитати купу книжок і відкрити нові грані й навіть несподівано привабливі риси в Сусанни: бідолашна була певна, що я просто відпочиваю, й возила мене скрізь на своїй автівці. За півтора місяці прибуло судно Вільяма, і тоді ж таки Ардой повідомив, що Анабель зустрілася з ним і вони до третьої години ночі витанцьовували мілонги в якомусь клубі в Палермо [109]. Я повинен був відчути полегкість, однак не відчув її, а відчув, що Діксон Карр та Еллері Квін — лайно, а інтелект навіть гірший від лайна в порівнянні з цим клубом, де один янгол зустрів іншого янгола (per modo di dire [110], звичайно), щоб мимохідь, у перерві між двома танго, смачно плюнути мені в лице: вони плювали, навіть не бачачи мене, не маючи й гадки про мене, а головне, я для них нічого не значив — так, не дивлячись, плюють на бруківку. Це був їхній світ із їхніми законами, з Маручею й певним чином із Доллі, а я по інший бік, зі спазмами, заспокійливими пігулками, Сусанною та Ардоєм, котрий і далі розводився про той клуб, де танцюють мілонгу, не здогадавшись, що я дістав носовичка — поки слухав його та дякував за це дружнє пильнування, — що я обтирався носовичком, щоб витерти якось той плювок.
28 лютого
Залишилися деякі незначні подробиці: я повернувся до контори, ще перед тим обміркувавши, як переконливо поясню Анабель свою відсутність; я знав, що вона не страждає на цікавість і все, що б я не сказав, прийме за щиру правду, до того ж у неї вже, либонь, готовий новий лист, який треба перекласти, якщо за цей час вона не знайшла іншого перекладача. Однак Анабель ніколи більше не з’явилася в моїй конторі, можливо, пообіцяла Вільяму, давши клятву й присягнувши пресвятою дівою Луханською, а може, справді образилася, що я зник або була надто зайнята в «Чемпе». Попервах, здається, я чекав на неї, хоча не певен, що зрадів би її появі, але в глибині душі почувався ображеним, що вона так легко викреслила мене — хто ще перекладатиме їй листи, хто краще за мене знає Вільяма та її. Двічі чи тричі моя рука зависала в повітрі, я заклякав над патентом або свідоцтвом про народження, сподіваючись, що ось прочиняться двері й увійде Анабель у нових туфлях, однак у двері чемно стукали й приносили рахунок з консульства або заповіт. Я ж і далі уникав місць, де міг би перестріти її ввечері чи вночі. Ардой теж більше її не бачив, і саме тоді мені заманулося поїхати на якийсь час до Європи, а потім я там залишився і призвичаївся, і дожив до цього дня, до сивин, до діабету, що утримує мене в моїй кімнаті, і до цих споминів. Сказати правду, я хотів би записати їх, написати оповідання про Анабель і ті часи, хтозна, можливо, мені б покращало, якби я його написав, привів усе до ладу, втім, я вже не вірю, що зроблю це колись; є цей зошит, складений з окремих уривків, є бажання доповнити їх, заповнити прогалини й розповісти про Анабель інші речі, але я спроможний лише казати самому собі, що хотів би написати оповідання про Анабель, а в підсумку — ще одна сторінка в зошиті, ще один день, а оповідання не розпочате. Кепсько те, що я весь час переконую себе, начебто ніколи не зможу написати його, бо, крім усього іншого, я нездатний написати про Анабель, і марно зводити до купи окремі уривки, адже зрештою вони не про Анабель, а про мене, начеб це Анабель захотіла написати оповідання й згадала про мене, про те, як я жодного разу не привів її до себе додому, про ті два місяці, коли страх вирвав мене з її життя, про все те, що тепер повертається, хоча, напевне, їй, Анабель, це майже байдуже, і тільки я ще пам’ятаю щось про те, чого так мало, але що повертається й повертається звідтіля, з того, що, ймовірно, повинно було бути іншим, як і я, як і майже все там і тут. Зараз, коли я думаю про це, то розумію, скільки рації в тих словах Дерріди:
«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмета, ні його існування, ні мого, ні просто об’єкта, ні просто суб’єкта, ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось». Авжеж, жодного інтересу, бо шукати Анабель у глибинах часу, означало б заглиблюватися в самого себе, а це так сумно, писати про себе, коли хочеться й далі уявляти, начебто я пишу про Анабель.