— Батько… кличе… батько кличе…
Прочі тіні силкуються теж почути щось любе, давнє…
Даремно.
Даремно я напружую слух, щоби почути слово, стогін, плач, ридання цієї матері з дитиною, що станула серед снігів і стоїть недалеко перед нами…
Чому вона стоїть там?..
Чому не плаче?..
Чому не прийде до нас?..
І її дитина не плаче…
Чому її дитина не плаче?..
Це було б чудо, якби тут людина не плакала…
Як же ж це можливо?
Тут коло нас маленька дитина — і вона не плаче?..
Беру Добровського за руку й питаю його:
— Скажи мені: «Чому ця дитина не плаче?»
— Де дитина?.. Чия дитина?.. — шепче він.
— Цієї матері… вона стоїть перед нами…
— Успокійся, товаришу. Це тобі так тільки здається…
Перед нами не стоїть мати з дитиною…
Перед нами немає нікого…
Тут до нас ніхто не прийде: ні дитина, ні жінка, ні батько, ні мати…
Я повторюю раз у раз останнє слово:
— Мати… мати…
І нараз душу всіх запалює бажання схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки.
Тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми.
Вони самітні, всіми покинені, забуті богом і людьми.
Люди дали їм замість ніжності прокльони, замість серця гарматні кулі, замість родинного щастя кайдани неволі.
Природа кинула їх у холодні нетрі, звідкіля вороття немає.
І як маленька дитина тужить за матерньою груддю, заки засне, так і вони прагнуть якої-небудь ніжності, заки пустяться в далеку дорогу…
Понуре крякання круків збудило небо й гори з мертвецького сну.
Розвівається могильна тиша й холодна байдужість природи.
Десь далеко чути глухо понурий шум.
Буря йде…
Буде боротьба між небом і горами.
Між життям і смертю.
Шум котиться чимраз ближче, як далекий рев моря до сонного берега.
Гори й безодні застогнали.
Блискавиці роздирають небо і громи гогочуть.
Під ударом вихру чорні хмари пускаються в дикий танець.
Наче зграя роз'ярених звірюк, випущених із прив'язі, товпляться, клубляться, спихають себе вниз і одні за одними женуть у шаленім бігу та б'ють громами верхи гір, які стоять їм на шляху.
І застигле море хмар під тінями оживає.
Вітер кусає, розриває, розшарпує його і крізь прорив показується перед очима тіней не земля, а якась чорна, як пекельна ніч, грозою проймаюча безодня.
Хмари під тінями піднімаються вгору і стрічаються над їхніми головами з хмарами на небі та кидають на привітання блискавицями і громами.
— Примари… примари… — шепче Пшилуський.
І другі тіні так думають…
Ці страхіття так довго і спокійно з жахливо відчиненими пащами лежали на небі й чатували…
А тепер вони, люті вороги світла, дивляться на маленький огонь під собою й на купку живих істот біля нього.
Дивляться і ще більше з гніву чорніють і кров'ю наливаються.
Купчаться над огником і над живими істотами довкола нього.
Окутують їх тьмою й посилають до них блискавку за блискавкою як величезні, вогняні, зловіщі знаки питання.
Не отримують од них відповіді й вибухають великим гнівом.
Грім за громом ударяє в землю довкруги тіней.
Студений вітер подихом смерті дує на них.
Вони скулились довкола вогню.
Смертельне тремтіння проймає їх тіло.
Одна людина шукає в очах другої іскри спасення.
Та находить тільки жах і запалий, чорно-сірий, посинілий, труплячий образ смерті, а замість очей дві чорні ями, що ростуть, ростуть, ростуть… жахливо нахиляються над головами й ось-ось поглинуть усіх і все…
І замучена душа тратить владу над тілом.
Уста самі мимоволі відчиняються, і з горла пливе довгий, протяжний, безперестанний, жахливий звук:
— А-а-а-а-а-а.
З кряканням гайвороння, з ревом громів і з зойкотом вихру змішався нараз якийсь несамовитий регіт.
Що це?
— Пшилуський, що тобі?
— Ха-ха-ха-ха!
Як я радію, що смерть іде!
— Ха-ха-ха-ха-ха!
Замовк, і було видно, як добував якийсь тяжкий камінь зі своєї душі.
— Товариші! Мені без упину страшенна змора ссе мозок… п'є мені кров.
Хочу висповідатися перед вами… легше умру.
Воєнне пекло все обернуло в руїну: високі змагання духа… людське достоїнство… честь… Людина стала звірем людині!..
Одначе я думав:
«Як верну по війні живий… буде найбільше щастя на світі… життя з любою дружиною… з дітьми».
Цілий рік я не бачив своєї жінки.
Я тужив за нею… любив її безмежно… шалено…
Дістав відпустку… приїхав до своєї дружини… до своїх дітей.