Далі не мав сили.
Стояв іще хвилинку, опісля ми оба повалилися на землю й застогнали.
Добровський устав знову, але вже не мав сили мене підняти.
— Заклинаю тебе на все на світі… товаришу…
Іди сам до них…
Приведи їх до мене…
Я виджу й чую… моя дитина замерзає… дружина гине з розпуки…
Чуєш їх плач?
О боже!
Добровський зробив ще три кроки сам і знов упав на землю.
Приволікся до мене, мов смертельно ранений пес.
— Не журися! — казав до мене. — Ходім назад до вогню, наберім свіжої сили, а потім уже зайдемо.
Ми оба почали рачкувати й качатися по снігу до огнища.
Ледве ми зробили кілька кроків, як Сабо став нам грозити кулаками і крикнув:
— Сейчас вертайте!
Невже ви не бачите?
Ця жінка прийшла сюди, щоб усіх нас вирятувати від смерті?
Чому ж не йдете їй назустріч?
Добровський ще раз зібрав силу і піднявся.
Показав на свої груди і сказав до Саба:
— Бачиш, у котрому місці моє серце?
Стріляй!
Але кажу тобі: як не вцілиш у саме серце, то я ще матиму стільки сили, що прилізу до тебе й задушу тебе, як щенюка…
Сабо вхопив кріс у руки і став бити себе прикладом по чолі.
Добровський приліз разом зі мною до огнища.
Ми оба сіли і глянули на вогонь.
Огонь уже погас.
Перший раз показався на обличчі Добровського вираз розпуки.
Але це тривало лиш коротку хвилину.
Він стрепенувся і сказав:
— Щось мокре тиснеться мені до очей.
Тепер ось нам висновок із цілої життєвої філософії: погас огонь — треба спати йти.
Не чую вже охоти ні сили до нічого.
Хочу заснути й спокійно спати, спати.
Добраніч вам, товариші.
Дай боже, щоб нам так солодко спалося, як Пшилуському.
Він сидить собі спокійно, спертий на камінь, нічо його не обходить, наша спільна журба йому не в голові — справжній польський шляхтич.
Ця його товариськість мені не подобається.
Але ми всі йому прощаємо, бо він терпів, може, більше нас усіх.
Будьте здорові, всі близькі й далекі.
Добраніч тобі, моя старенька мамо.
Ти все була добра й люба зі мною.
Ти нічого не винна.
Не тужи за мною, не бий своєю сизою головою об мур, бо це непотрібне й безцільне.
Я засну спокійно, при повній свідомості.
Чую вперше якесь таємне, навіть радісне вдоволення із-за цього, що в моїй душі горить тепер лиш одно-однісіньке бажання: вічний супокій.
Тут Добровський звернувся до мене і сказав:
— А ти, брате, також не журися.
Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть.
Коли ж усе життя — це тільки безцільний сліпий вир припадку й божевілля, то ти супокійно засни.
А як прокинешся, то побачиш свою дружину з сином он там, — показав на небо і сказав лагідно:
— Добраніч.
Підібрав ноги під себе, сперся ліктями на коліна, схилив голову на руки та підпер її добре долонями й заплющив очі.
І сидів нерухомо й мовчав.
Його мовчання наче забрало товаришам душу й лишило там безпросвітну, чорну, безконечну пустку.
І була ця пустка невимовно сумна, мов цвинтар зі свіжою могилою батька і друга.
Ніколич глянув на нього і знов голосно розплакався.
Витягнув до нього руки й прохав його, як маленька дитина:
— Не покидай нас, товаришу!
Нам дуже сумно без тебе.
Розказуй нам усе… як досі… розрадь, потіш нас мовою своєю… друже наш любий… батьку наш…
В цьому менті вдарив недалеко грім, і на хвилю чорна тьма все оповила…
Божевілля огорнуло хору уяву конаючих людей і всі стихії природи.
Серед понурого рокотіння громів стогнало небо й гори, наче в передсмертних судорогах.
Мов смертельно ранена звірюка, вихор кидався на них, в дикім шалі розшарпував хмари, гонив по безоднях і шумів, як розхвильоване море, то знов ридав і стогнав, як тисячі матерів над могилами мужів і дітей, як безліч людей, розірваних кулями і спалених отруйним повітрям у дикій боротьбі.
Затремтіло небо, задрижали гори.
З безупинним гомоном громів, з жахливим стогоном незбагнених голосів по безоднях змішався нагло новий, жахливий звук.
Спершу яскравий і порожній, опісля глухий і глибокий, то знов протяжний, понурий, як роздертий голос трембіти: виття вовків.
Вся та пекельна симфонія жахливих звуків відбирає всім останню іскру ясної думки.
Я нічого не чую, нічого не розумію.
Вся остання сила моєї свідомості, вся моя душа при моїй дружині з сином.
Вони обоє так близько коло мене й так далеко!