Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.
Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.
Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.
Ось недалеко паде одна людина.
Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.
Людина витягає руки й розказує сербові:
— Мої діти ще оттакі маленькі. От тіцькі ще.
Показує рукою, як маленькі його діти, й роздираючим голосом благає:
— Брате сербе, не осирочуй моїх діточок!
Але ворог не знає милосердя.
Лунає гук вистрілу.
І тінь останніми краплями крові червонить білий сніг.
Так умирає багато людей з перестріленими або багнетом пробитими грудьми й головами.
Кожна людина збирає останки сили, щоб не впасти.
Ідуть з найтяжчим зусиллям.
Уста судорожно затиснені, жили на темно-сірих і зелених чолах виступають наверх, наче хочуть одірватися від обличчя.
Їхні голови хиляться безсильно на груди.
Наче невидима сила закинула їм тяжкі верії на шию і гне й тягне їх живосилом до землі.
Ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон.
Гробову тишу природи перебиває тихе зітхання, уриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей з босими ногами на замерзлому снігу, радісні оклики збожеволілих, сербські стріли й останній крик розпуки перед смертю.
Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть?
Деякі забули мову.
У найбільшій частині людей серце вже заснуло.
Воно не почуває вже більше ніякого болю, ні бажання.
Ніякої туги за життям, ні за далекими єствами.
Батько… мати… жінка… діти?..
Що це?
Якась імлою овіяна, в струї вічності похована, приспана в душі згадка з давньої-прадавньої, замерклої минувщини.
Якась неймовірна, чудова казка з раю, котрого немає на цій землі.
Що їх зустріне через годину, через дві, завтра?
Це їм байдуже.
У них уже немає навіть сили думати про те.
Вони замкнули очі і сплять якийсь час ідучи, поки не ляжуть на все на «шляху смерті».
Душевне отупіння покидає їх на хвилину. І в їх душі прокидаються бажання, що в'яжуть їх з життям.
Ось одна людина з босими, фіолетними ногами угледіла нараз на хмарах над деброю вогонь.
З заіскреними очима показує його товаришам.
Три товариші біжать там, де вогонь видять.
І падають на хмари над пропастю.
І хмари проковтують їх, як море зерна піску, як вічність хвилинку.
Здається, що ні боги, ні темні сили не мають відваги дивитися на цей образ людського горя й починають засновувати його густим серпанком снігу.
Небо, хмари, гори й людські тіні — все зникає й обертається в одну безконечну мряку, сіру, як життя, сумну, як смерть.
Здається, світ поволі зісувається в якусь бездонну Прірву.
З безодні виринає срібно-біла хмарка.
Як сонна мрія, знімається над ними і пливе настрічу понурій тьмі небес.
Ні, це не хмарка…
Це якесь дивне єство, що співчуває людському стражданню.
Це одинокий ясний, добрий дух.
Він запитує когось у чорних хмарах:
— Чому велиш серцю тіней ще слабо битися?
Розбий те серце на шматки!
Хай воно не кривавиться останніми каплями крові!
Що це?
Здається мені… переді мною… якесь дивне, змарніле дерево… дві тонкі… всохлі гілляки…
Ні, це людина.
Він підняв руки до неба.
Чого він підняв руки до неба?
Чи він молиться?
Чую шепіт:
— О, жорстокий, жорстокий!..
Я глянув на його руки і здригнувся.
Ні, не гляну на свої…
Знаю: і мої такі.
Нараз чогось так жаль мені стало наших рук.
Так жаль кожної людини, що тільки й на те думає, щоб терпіти.
Жаль усього людства, що в пеклі світової війни так тяжко карається.
Щось підступило мені під горло.
Щось тиснеться до очей.
Ні, ні, ніхто не побачить їх…
Вони всі вже виплакані.
Очі висохли, замерзли.
Де ти, Василю, мій друже єдиний?
Ти упав серед снігу.
Чи ще живеш?
Чи вже більше не чуєш болю?
Чи вже глядиш з недосяжних висот на мене?
I
Штранцінгер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду, станув.
— Що тобі? — питав Добровський, котрий у цій хвилині вів його.
Штранцінгер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою.