Обоє хочуть обняти мене.
— Не цілуйте мене… мої любі… мої уста замерзли… на них сидить смерть…
Обоє плачуть.
Я беру їх за руки, і йдемо на сонце… Наша дорога вже травою заросла… Кругом нас пшеничні лани хвилюють… Золоте колосся кланяється нам на привітання… А над нами — чи це чудо? Синє небо любо і приязно сміється… Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла…
Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї…
І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх…
Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене…
На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять…
Я лечу десь далеко…
Де вони обоє?..
Зникають іскри… світло блідне…
Темніє…
Кругом мене чорна ніч…
І ніч блідне…
І не бачу ні світла ні ночі…
Не бачу, не чую нічого.
V
Сон чи ява?..
Мов крізь імлу ввижається мені: лід… якісь зимні руки… вода… я в воді…
Це сон…
Якийсь голос кличе…
Чую рідне слово:
— Друже… химерний козарлюга… поважився… купіль… голий… зимно… пізнаєш мене?
Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.
Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.
Він розказує:
— Знаєш: я впав хворий позаду.
На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.
Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.
Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.
Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.
На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.
Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.
Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.
Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров.
— Де мої товариші?
Остались на горі й сидять довкола огнища.
— Огонь горить?
— Ні, погас.
— Вони мертві?
— Не думай тепер про них…
Важке мовчання.
— Де вони… обоє?..
— Вони живуть і ждуть тебе.
Довге мовчання.
Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.
І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.
І тихо щезли під ледом.
Ельба, 1917