Його скрипка — це було все, що воєнна доля йому лишила.
Куля забрала йому очі.
Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив.
Він дізнався про їх долю й від того часу онімів.
Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам'янів.
А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?
Але люди чули тільки один раз пісню його скрипки після смерті його матері і його дівчини.
І була це пісня, від котрої навіть ворог заплакав.
— Хто покине його? — застогнав Ніколич.
— Не йдім далі. І сили вже в нас немає. Вмираймо тут.
Шість товаришів стануло.
Злякалися, бо перший раз від довгого часу почули Штранцінгерів голос, який вийшов з його уст, як із нутра землі.
— Ідіть! Я тут останусь.
Добровський обізвався:
— Ми з тобою останемось. Товариші, так?
Кожний мовчки кивнув головою.
— Але вмремо не від сербської кулі, — воркнув Сабо й затиснув зуби та блиснув дико озима.
Старий сербський стражар приступив до них.
— Наперед!
— Мовчи! — крикнув Сабо.
Серб ізмірився до вистрілу, але Сабо вдарив його палкою по голові.
Серб упав.
Живий, мертвий?
Байдуже.
Сабо забрав від серба кріс з патронами.
Не найшов у його торбі ні зерна хліба.
Копнув його ногою, й серб покотився в дебру.
Сабо взяв сліпого Штранцінгера за одну руку. Ніколич за другу і всі сім відійшли набік від «шляху смерті».
Станули й оглянулися кругом.
Куди око не гляне, з усіх-усюдів заглядає смерть.
Із-за гори на крайнебі виповзли із таємних глибин землі дивовижні облаки-страхіття і ще більше місце сонця заступили. Виглядали, мов казочні упирі. Отворили великанські, червоні, наче в крові скупані пащі, щоб кинутись на гори й пожерти їх разом зі сімома живими єствами.
Бо як посміло життя заблукати в цей цвинтар природи?
На кілька кроків від них гірський хребет спадав стрімкою стіною в безодню.
Вони глянули на широке море хмар під собою й на верхи гір, які здіймалися понад хмари, як величезні могили всього буття.
Ніде ні сліду людського життя.
Всюди замерзлим, бездушним трупом простелилася ледова пустиня.
А коли б десь далеко найшлась албанська хижа, то вони не мали б сили зайти до неї.
Та й що з того, якби й зайшли?
Замість гостинності вони найшли б на порозі тієї хати смерть із рук диких албанців.
Щось невимовно понуре шепче їхній душі, що їм уже не вернутись до життя.
Їх очі доганяють товаришів, яких вони покинули.
І велика туга за ними й за життям, як останнє полум'я погасаючої свічки, розгорається в їх душі.
Перед ними сунеться поволі довгий ряд тіней.
Повзе, як великий, розтоптаний хробак, який останніми зусиллями вверчується в сизу млу, щоб там супокійно сконати.
Вони простягають руки за товаришами.
— Чекайте! Чекайте!
На їхній голос гомонить понура відповідь із яруг:
— Чекайте! Чекайте!
— Не йдім за товаришами, — кличе Сабо. — Там нас гибіль чекає. Я маю кріс. Шукаймо албанської хати. Тепер буде десь пізно з полудня. Як не найдемо нічого, то, може, вдасться нам яким чином розпалити вогонь. Може, хтось уночі побачить наш огонь і прийде до нас…
— Вовки прийдуть… — бовкнув Добровський.
Ніколич думав:
— Може, й люди прийдуть…
— Люди? — питав Добровський. — Люди для нас — гірше вовків…
— Щоб витримати до вечора й через ніч, мусимо мати хоч іскру якої-небудь надії…— падькав Ніколич.
Добровський відповів:
— Одинока надія — якесь чудо або наші люди.
Та не такі нуждарі, як ми… Але…
Замовк.
Пускаються в дорогу, щоб зійти з гірського хребта, пірнути в сіру млу і пройти крізь неї на землю.
Може, там глибоко внизу, є життя й людське серце.
Однак усі зусилля даремні.
Праворуч і ліворуч тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в долину.
Після довгого блукання вони бачать, що перед ними стелиться тільки один-однісінький шлях, яким пішли їх товариші.
Де вони?
Розтоптаний хробак уже зник на крайнебі в морі мли.
— Не можу йти… не можу стояти… Ноги тремтять… тремтять… — шепче Бояні.
Сідає на сніг.
Важка втома тягне других живосилом додолу.
— Не сідаймо, — кличе Сабо, — це смерть!
Та дарма.
І він сідає разом із другими.
Тільки Добровський стоїть і шукає чогось у темних хмарах, на горах і в густій млі над дебрами.
Здається, що його вухо намагається вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чує.