— Пан Гаєвич хоче панну граф'янку віку збавити за те, що вона така добра для вас. Замкнув її в чорнім домі в Лопатинському лісі. Де ваші коні?..
— Тут пасуться біля лісу, — відповіли селяни.
— Тридцять з вас хай зараз сідає на коні і поможе мені рятувати панну граф'янку. Візьміть сокири з собою та їдьте п'ятдесят кроків за повозом, котрим я їду до того дому. Зробіть це зараз.
Селяни кинулися на свої коні,— а Іван Куценко вернув до повозу та їхав поволі. Приспішив їзду, коли побачив у віддалі п'ятдесяти кроків не тридцять, а сотню селян на конях.
XVII
Іван Куценко мав тепер у повозі Степанії чимало клопоту. Що буде, як за хвилину Степанія захоче вертати додому? Коли він до того допустить, і коли вона побачить селян на конях, вона миттю догадається, що його «любовні» слова, обійми і поцілунки з нею — все те було лиш його потворним підступом, нечуваними хитрощами й чорною облудою, щоби від неї видобути зізнання, що вона зробила з сестрінкою, та де її поділа. Іван міг би утікти від її такого підозріння, якби разом з нею їхав повозом назад додому. Але за ніщо у світі того він не зробить, бо не може стратити найменшої хвилинки у своїм бажанні рятувати мавку та не може кинути селян, з котрими зараз мусить їхати до того дивного товариства.
Іван думав:
«Не пущу її додому… Мусить їхати разом зі мною до монастиря… Її легко всередину пустять… А за нею і мою кінноту…»
Нараз він нагально станув, і знадвору долетів голос візника:
— Прошу пані… За нами хмара хлопів на конях іде!..
Іван трошки збентежився, відхилив дверцята до повозу та закликав до візника:
— Далі їдь!
Тим часом Степанія відслонила віконце у задній стіні повозу й, коли побачила селян на конях, запитала Івана:
— Що це значить?..
Іван теж поглянув крізь віконце й відповів спокійно:
— Нічого… Я сказав селянам, що панна граф'янка нагло забажала стати монахинею й тепер не знати, що буде з її лісовою даровизною для них… Видно, що вони їдуть у монастир запитати панну граф'янку, чи мають далі стинати дерева, чи ні?.. Це їхня справа.
— Куди ж ми їдемо тепер?.. — питала пані Степанія.
— На прохід… Ми обоє можемо уже вертати…
— Де ж ми, Іване?..
— Якраз ми виїхали з лісу…
Степанія закликала:
— Це вже задалеко… Вертаймо назад! Іване, скажи візникові, хай вертає.
В повній свідомості того, що має зробити, Іван одхилив дверцята, щоб дати доручення візникові їхати назад. Але зараз зачинив дверцята і закликав до Степанії так, начеби щойно тепер він упав на цю думку:
— Ах! У мене блиснула нараз оригінальна ідея!..
— Яка?.. — спитала Степанія і пригорнулася до нього.
Іван узяв голову Степанії у свої обидві руки і устами доторкнувся її уст.
— Ми тепер поїдемо обоє на хвилинку до того дому в лісі… — сказав Іван.
Якби нагло скорпіон її вкусив, отак Степанія відскочила від Івана, зблідла, очі витріщила і до нього крикнула:
— Що це значить?..
— Я хочу дати доказ твоїй сестрінці, як я, Степочко, тебе кохаю…
— Іванчику, невже це дійсна правда, що ти кажеш?..
— Так…
— Отже, присягни мені, Іване, чи це дійсна правда…
Іван, який заздалегідь уложив це речення, щоби воно було двозначне та не допускало кривоприсяги, супокійно відповів:
— Присягаю тобі, що я сказав правду…
— Іванчику, який же доказ ти хотів би дати перед моєю сестрінкою на те, що ти лише мене кохаєш?..
— На очах сестрінки я обійму тебе й закличу: «Ти, Степочко, моє єдине й вічне вогняне кохання…»
— Мій найсолодший, хай буде так… одначе з одним маленьким застереженням…
— Яким?..
— Обіймеш мене… і навіть поцілуєш на очах сестрінки, але, за винятком її, хай ніхто не бачить і не знає цього…
— Чому?..
— Бо, знаєш, якби чоловік довідався, були б великі неприємності…
— А від сестрінки не довідається?..
— Він їй ніколи не повірить… Він її має за пострілену людину…
— Так не можна говорити. Мусиш бути справедливою супроти неї, тим більше, що вона твоя сестрінка. Отже, згідно з правдою обоє мусимо сказати, що твоя сестрінка — незвичайно мудра та розумна панна.
— Значить, Іване, я не тільки гарна, але і мудріша, й розумніша жінка від сестрінки, правда?..