Тим часом блисло сонце з-поза хмар, ввійшло крізь вікно в хату і срібним рядном простелилось на підлозі.
— Діду, до сонця хочу, — кликнув Миханьо втішно і, вирвавшись дідові з рук, сів на срібне сонячне пасмо і бавився. Розмовляв з сонцем, казав, що його не пустить і поставить на нім маленьку хатиночку. Носив з-під лави поліна і обгороджував його. В середині поставив стільчик і поклав свої забавки: старосвітську книжку без початку й кінця, коліщатко і дідову люльку. З-під ліжка добув котика і посадив його коло стільчика. Відтак просив діда, щоби сів на стільчику на сонці. Але дід сидів непорушно на своїм місці. Миханьо добув з-під ліжка бульбу і, прив'язавши її до нитки, водив по сонячнім пасмі, а котик ловив ту миш з бульби. А коли вже йому, та й котикові, тої гри було досить, прибіг Миханьо до діда і, ухопивши його за руку, тягнув його до сонця. Дід пригорнув Миханя до своїх грудей, заплакав своїми старечими сльозами і сказав з болем немічного, поневіряного старця:
— Миханю, мій ангеле маленький, у нашій хаті нема бога.
— Не плач, діду, — говорив Миханьо. — Ходім до сонця! Я тобі там хаточку поставив, і сонце чекає на тебе. Дивися, діду!
Миханьо показав на сонце, але сонця вже не було; на його місці сіріла звичайна підлога. Здивований і засмучений, Миханьо жалувався:
— Діду, глянь, сонце втікло від нас. Діду, де сонце?
Ей, коб мене були вчили
(Фотографія з життя)
Господар Василь справляв празник в честь свого сина Павла, що перед кількома днями здав гімназіяльну матуру. Гостей зійшлося повна хата; прийшли ближчі й дальші свояки, сусіди й чужі люди, щоб подивитися на Василевого «пана». Навіть старенька тітка Фрузя з Глухого Кута, поза котрий ніколи не виходила, прийшла, бо чула, що Василів Павло привіз зі Львова дуже добру братруру, якої вона саме потребувала до своєї печі. А коли Кость (його звали Кость Єгомосць) їй об'яснив, що се така братрура, що її в голову вставляють, то вона відповіла:
— Шкода, я думала, що правдива.
При столі сів батько Василь, коло нього Павло, народний учитель, війт Дуць, дядько Дмитро, Кость Єгомосць і т. д. Павлова мати ходила коло кухні, щоб прийняти гостей, як бог приказав. Гості, особливо жінки, дивилися на Павла, як на святого. За кожною чаркою сипалися побажання щастя, здоров'я, доброї й гарної жінки, а тітка Хима (у неї дуже добре кури ведуться) бажала здоров'я не тільки Павлові, але й його матері. Коли гості висказували свої побажання, звичайно, при першій чарці, то Кость Єгомосць примовляє майже за кожною чаркою і все мусив сказати щось нового. Ось тепер стояв він перед столом із чаркою в руці і говорив:
— Павлуня, сину коханий! Дай вам боже все, що тільки собі замислите в своїй мудрій голові. Як подивлюся на вас, Павлуню, то мені, старому, аж серце радується. Дожили ми до такої хвилі, що можемо сказати: з нашої фамілії вийшла дитина, що їй навіть пани завидують. А вам, Василю, любий тату і шваґре, бажаю, щоб ви все мали зі свого сина таку радість, як нині, і щоб усі хлопи мали таких синів, як Павлуньо, а тоді не ми будемо журитися бідою, але біда нами.
Кость цілував Павла і його батька. Павло дякував за віншування і просив Костя, щоб йому не «викав», бо він прецінь йому вуйко. На те сказав Кость Єгомосць:
— Борони боже, щоб я вас інакше кликав. Ви, Павлуню, що іншого, а я же іншого. Ви — учена голова, а я темний хлоп Іван. Адже ви, Павлуню любий, маєте більше мудрості в голові, ніж я, мовляв, у своїм мізиннім пальці.
А коли війт Луць вияснив Костеві, що він ті слова про голову і мізинний палець обернув догори ногами, Кость сказав:
— Павлуню і ви, пане учителю, не дивуйтеся мені, простому хлопові. Де хлоп нині скаже що путнього. Хлопові тільки до мотики, а не до розмови з людьми.
Павло перервав:
— Ви не кажіть так, дядьку. У вашій голові більше розуму, ніж в одного великого пана.
На те Кость Єгомосць:
— Павлуню любий! Кожде ваше слово, то так, як би мені з губи вийняв. — Я вас так люблю, Павлуню любий, так вас люблю, що не знаю, як се сказати.
Тут підніс свої очі на образи і, простягши руки, говорив:
— Господи милостивий, Сусе Христе! Тебе люблю на першім місці, нашого пана цісаря на другім, а ви, Павлуню, ідете зараз по цісареві.
— Чому ж я доперва на третім, а не на другім місці? — питав Павло, засміявшись.
— Бо так стоїть у святім письмі.
— А в котрім параграфі? — питав війт Луць.