— Як-то, — дивувалась тітка Фрузя, якій тепер язик розв'язався, — то ти, Павле, сушився такі довгі літа над книжками та й на те, аби вийти на філософа?
— Та Павло, кумо, так жартує,— успокоювала її тітка Хима.
— Ні, не жартую, тітко, хочу бути філософом. Чому ж ви так дивуєтесь? — сміявся Павло.
Тітка Фрузя відповіла:
— Та бо Микита Гавриш не знає ні нумера прочитати, ні кілка затесати і пасе, вибачте, панські свині, а ціле село кличе його філософом!
Уже треті півні співали і місяць сховався за стодолу, а гості все ще забавлялися. Кость, як звичайно, стояв на своїм місці перед столом і приспівував до Павла:
Курка
(З українського життя на Волині)
Іван доклепував косу, як прийшов до нього сусід Михайло і, побалакавши коротко про погоду та косовицю, сказав:
— Куме, памбі дав мені клопіт.
— Ов, так скоро! А хлопець чи дівчина? — питав Іван.
Михайло махнув рукою. Чи се не все одно? Клопіт, та й годі.
— Правду кажете. Нині хлоп сам не має що їсти, а тут діти йому, як миші, множаться.
— От бачите, треба дитину охрестити, а у мене нема курки для попа. Не схоче охрестити, як курки не дістане.
В сій хвилі надійшла Іванова жінка і, дізнавшись про сусідів клопіт, сказала:
— Я вам позичу курки, але по правді сказати, мої кури ще дуже молоді і щойно десь тими днями почнуть нестися, то бачите, мені не жаль курки, але її яєць.
— Та що тобі, стара, жалувати курки? — обіцявся Іван.
— Таж я кажу, мені тілько яєць жаль, а курки ні.
— Воно так є,— поясняв Михайло, — як не буде курки, то й не буде яєць. Але я не прийшов до вас за куркою. Знаєте, Іване, я міркую, чи не обійшлося б то якось без курки. Я бодай би заплатив попові пізніше, бо тепер грошей біг має.
— Хіба ви не знаєте нашого попа? — казав Іван. — Курка йому мусить бути. Але чекайте, як піп схоче конечно, то я йому курку дам. Та буду мусив насамперед з ним побалакати.
Михайло засміявся:
— О, вже то з нашим попом ніхто так не уміє розмовлятися, як ви. Але, розуміється, будете кумом дитині.
* * *
Куми чекали з дитиною в сінях парохії на панотця. Піп побачив їх ще на дорозі крізь вікно, але велів їм умисне довше ждати на себе, бо як би се виглядало, якби піп з хлопами панькався! Іван стояв напереді. По якімсь часі відчинив піп двері і закликав голосом, в якім пробивалась повага і строгість:
— Ходіть сюди!
Куми ввійшли всередину і стали цілувати попа в руку, яка відбирала з мужицьких уст свою належність так складно, начеб мала власний розум і була зовсім незалежна від попа. Бо між тим, як попова рука виловлювала поцілунки, піп сам мав зовсім інше заняття. Він мишкував своїми досвідними очима по кумах і відразу пізнав, що тут не все в порядку, бо для нього щось бракує: ні в одного кума не визирала з-під пахи, як звичайно, ні голова, ні хвіст курки.
Піп стратив рівновагу, але якось годі було із-за курки відразу підносити крик. В першій хвилі не знав, що почати, відтак став ходити по покою.
Тим часом Іван слідив кождий рух попа і кождий вираз його лиця та думав:
«Єгомостеві, певно, влізла в голову курка та й ані-руш вилізати… Досить з мене, дурний хлоп, але треба мені прикинутися ще дурнішим… Се не абияка історія…»
Вкінці піп став з руками в кишені напроти Івана і запитав спокійно, але грізно:
— Ба з чим ви до мене прийшли? З порожніми руками?
Іван закашляв покірно:
— Ми, панотче, з дитиною, з дитиною…
Піп крикнув грізніше:
— Як? З голою дитиною?
— Воно, маленьке, в пеленках…
— Ти дурень! — крикнув піп з обуренням.
— Я знаю, отче! Один Господь на небі мудрий, — сказав Іван, глянувши побожно на стелю.
Піп гонив тепер по покою дуже неспокійно; по кількох хвилях запитав знов голосом, в якім було слідно гнів, здивування і благаючий тон:
— Бійтеся бога, люди! Чи ви справді не знаєте, що до хрестин конечно потрібне?
— А чому ж би ми не мали знати?
Попові аж легше стало від тих слів і він запитав живо:
— А що?
— Дитина, — відповів спокійно Іван.
Піп ударився руками об поли і крикнув:
— Ну, такого півголовка я ще не видів!
— Що ж я тому винен, що Господь мене вкоротив на розумі? — сказав Іван жалісно.
— Отже, ви не знаєте, що до хрестин потрібне? — кричав розпучливо піп.
Куми, намовлені заздалегідь Іваном, відповіли:
— Не знаємо, отче.
Піп майже приложив свої уста до Іванового уха і крикнув голосом, що подобав на іржання раненого коня: