— Курка, курка, дурню!
На те сказав Іван, удаючи дуже здивованого:
— Що ж я, отче, винен тому, що Михайлиха уродила дитину, а не курку…
Тепер піп кричав, не в'яжучись нічим, бо чув, що чим ліпше кричатиме, тим легше йому буде:
— А ти сякий-такий! Чи тебе чорт опутав? Невже ж ти не знаєш того святого звичаю, що наказує до хрестин принести курку? Не знаєш, що всі побожні так роблять? А ви чому сього не зробили? Не знаєте того? А де ж ви виросли? В лісі? Ви не думаєте собі, може, що я курки для себе хочу. То є жертва, розумієте? А кожна жертва богу мила.
— Прошу панотця, — питав Іван, — ви кажете, що курка не для вас, лиш для бога. А чому ж ми мусимо курку вам давати? Я для господа милосердного нічого не жалую. Бог мені дав курку, бог може мені її взяти.
— Іване, Іване, з тебе біс говорить. Ти мусив безбожні книжки читати.
— Отже, я темний мужик, ні нумера не розберу. Де мені до книжок, де, де!
— Ну, то можеш бути ще спасений. Але отямся і покайся! Лети скоро за куркою, а я тим часом дитину охрещу.
Якраз, коли піп кінчив хрестити дитину, надійшов Іван з куркою. Попові вона, бачиться, подобалась, бо сказав: «Так і повинно бути», і велів її відставити до кухні.
Коли куми були вже кількасот кроків за плебанією, дігнала їх панотцєва служниця і, задихана, злебеділа:
— Дядьку Іване, казали єгомосць, щоб ви сейчас вернули до них.
Іван велів прочим кумам іти спокійно домів, а сам думав, вертаючи до попа:
«Піп охрестив дитину, а тепер, бачиться, схоче і мене старого охрестити. Е, не такий мене піп хрестив».
Коли Іван прийшов до канцелярії, піп крикнув до нього, мов несамовитий:
— А ти, голодранцю один! Сповідайся мені сейчас, бо земля під тобою розступиться.
— Чому, панотче, так нагло? Таж я цілком здоров…
— Клякай і сповідайся, грішнику лукавий!
І Іван сповідався. Але попа цікавили лиш ті гріхи, яких Іван допустився від хвилі, коли пішов по курку до хрестин. Про се мусив він докладно розказати і оповідав ось як:
— Як панотець казали мені іти по курку, то я вийшов на двір та й так собі міркую: «Панотець правду кажуть, то значить, без курки хрестини неважні. А чому неважні? Тому, бо панотець потребують курку і Господь також! Панотець потребують курчиного тіла, а богові хотіли б відступити курчину душу». Так міркую і йду, аж тут нараз чую: кудкудак, куд-кудак. Дивлюся, а на панотцевім подвір'ю ціла хмара курей. І чую, що хтось, ніби ангел-хранитель, промовляє до мене: Іване, гляди, щоб не спізнився, бо хрестини будуть неважні. Твоя хата далеко, заки зайдеш, заки назад прийдеш, то все буде задармо. Що ж мені було робити? Я взяв та й зловив одну курку, ну і тепер, богу дякувати, хрестини вже важні.
— А ти злодію, ти антихристе, — кричав піп, — адже ти повинен був принести мені свою власну курку!
— Мою власну? — дивувався Іван. — А звідки ж мені се знати? Панотець мені сього не сказали.
— Щезай мені на чотири вітри, ти безбожнику лукавий! Якби я мав у селі кілька таких птиць, як ти, то не лишилося б мені нічого, тілько обголити зовсім свою голову і піти до дому божевільних.