Добровський закінчив тут свої думки словами:
— Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.
І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси…
Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
— О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя…
— А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню, — закликав його Сабо.
— Боже, цього я ніколи не зроблю.
Тут Сабо глузував:
— Значить, ти хочеш їсти заморожене м'ясо… Це не зле. Це по модерних гігієнічних приписах…
— Ах, ти говориш, як сатана, — затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
— Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
Ні одним словом я не брав участі в цій розмові, бо незвичайна, дивовижна жахливість думки Саба розтрощила до дна все моє єство.
Ціле моє тіло починає тремтіти, і здається мені, що мушу в найближчій хвилі впасти й не устану вже більше.
Ще слабша, ще нужденніша моя душа.
Здається, моя свідомість починає хвилями притемнюватися. Якась червоно-темна мряка заступає мені на хвилину очі й думки.
Все моє єство обертається в нічо.
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю… чую біль… на щось тривожно чекаю…
Я живу…
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину…
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
А може… може, це — не корч?..
Може, це, дійсно, мати з дитиною?.. Ні, це корч…
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає…
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо. Нічого більше. Чую голоси: «Устань».
Мої товариші підносять мене й підтримують, їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.
Ні… це корч… не корч…
Так, так… це мати з дитиною…
Небо й земля забули її так само, як нас…
І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини…
Здається мені: вона побачила нас…
Чому ж вона стоїть непорушно?
Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили…
Вона з дитиною замерзає…
Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас…
Цить!.. Слухай!..
Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання…
Крик жаху розвіяв мої думи.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.
Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.
Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам'янілий.
Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою.
Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом.
Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:
— Не журіться, товариші!
Тепер собі людське м'ясо припечемо і з'їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
— Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива.
Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту.
У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.
Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.