Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.
Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби покопати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого.
На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.
Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.
Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть…
На понурому, чорному тлі хмар показалися непомітно дивні, ясні смуги.
І покрили хмари тут і там біло-сірою ледяною кригою.
Холодна, зледеніла, глуха тиша царила, царить і, здається, царитиме вічно на небі.
Та ні.
Чорні хмари заснувались на краях дивною барвою, наче обкипіли застиглою кров'ю.
Дух руїни показує своє сонне обличчя.
Воно, здається, ось-ось ізбудиться.
І небо розколеться, й темні сили кинуться на землю І розіб'ють у порох увесь світ.
Склепіння пекла не виглядає лячніше від оцього неба.
І все мовчить, усе спить у темряві несвідомості. І здається мені.
Які це гарні слова: темрява несвідомості…
Щасливий цей, що його свідомість спить.
І вогонь уже не шипить більше.
Супокійно тліє.
Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи.
Відвернули очі від життя і вслухалися в безконечне мовчання буття.
І здавалося, що найніжніший шепіт, легесенький рух ізбудить когось, що великий, як людське страждання, сильний, як життя, могутній, мов смерть.
І станеться щось, чого ніхто ні в ясній країні казки не чув, ні під сонцем навесні не бачив, ні в темній пропасті не змірив.
Хтось нараз тихесенько зітхнув.
Хто це?
Сліпий товариш.
Давно ніхто не чув його зітхання.
Здається, що з його грудей продерся не його власний стогін, а тихий біль розпачу якогось ясного духа, що скований і кинений у вічну темряву безсильно ридає над давніми і свіжими хрестами й могилами людства.
І плаче над могилами, що вже ждуть на когось…
Де ті могили?
Чи під тихою церковцею, що сховалася в вінку старих лип серед буйного поля?
Чи над синім морем на чужині?
Чи, може, у хмарах, снігах, ледах… тут?..
Сліпий брате, любий, бідний, що тобі?
Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.
Шукав своїх очей — своєї скрипки.
Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.
Чи це чудо — чи смерть?
Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.
Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.
І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.
І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.
Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.
І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.
І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.
Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала: