Перестав декламувати, сів під сосну та розгублено впер очі в соковиту зелень гущавини напроти себе.
Нараз чує в повіні листя кущів якийсь обережний, ніжний шелест, ніби вуж повзе по засохлім зіллі й по листках… У найближчій хвилині в одному місці гілля зелені сколихнулося й Іван бачить, як дві ніжні, калиново-цвітні руки розхиляють листя, роблять у гущавині віконце, з котрого показується йому чудове, як весна, осяйно-біле лице, а з нього дивиться на нього двоє великих синіх, як небо, очей, із яких б'є цікавість і велике здивування…
Іван хоче зірватися на ноги й запитати, хто це?.. Однак не в силі рушитися з місця й вимовити слово. Неначе живична сила сосни прикувала його до пня, так він сидить і німо та бентежно позирає на те дивне жіноче обличчя, на котрому сонце, гілля і листки малюють мережанку таємної світлотіні.
І ось на хвилинку Йванові здається, що він безупинним виголошуванням пісні про дівчину-гомін вичарував її зі сумерків століть, із-поза меж двох тисяч літ назад до життя…
І єство, що колись обернулося в розвійну тінь, у тужливо-вирійний гомін, тепер воскресло і стоїть перед ним, як жива дійсність, як надземна тайна, як сонце у казці вимріяне…
А з очей тієї постаті пливе на нього вогняними смугами якась незбагнута сила, що приголомшує його та до землі приковує, а його убогу душу вириває з корінням зі сірості життя й несе її кудись… далеко… поза межі блудного колеса, в котрім судилося людині коротати вік…
Коли Іван після напруженого зусилля одірвав на хвилинку свої очі від тієї загадкової жіночої подоби, його збентеження й одеревіння трошки помаліло. Він обі руки притулив до розпаленого чола й намагався спокійніше дивитися на неї.
Здавалося йому, що на рожево-білім і казково гарнім обличчі тієї дівочої яви боролася ввічливість із гордощами, цікавість із пустотливістю, боязкість із самовпевненістю та одчайдушністю, мовчання з бажанням говорити, повага з охотою сміятися…
Вкінці Іван почув силу запитати таємну дівчину тремтячим голосом:
— Хто ти?..
На це почув питання:
— Хто ти?..
— Я лісовик…
— Я мавка…
— Може, ти моя доля?..
— Твоя доля…
Іван почав поволі підводитися на ноги.
Та в тій же хвилині віконце зелені зачинилося й казкова дівчина розплилася.
Зараз опісля гущавина розгомоніла срібним сміхом, од якого Йванові мороз пішов по тілі.
Він сів знов під дерево і слухав, як сосни соснам, папороть папороті передавали одні одним розкішний гомін сміху дівчини-мавки.
Нараз він почув іржання коня. Жахнувся й подумав: «Смерть…»
У найближчій хвилині донісся до його вух різкий тупіт кінських копит, котрий дудонів щораз тихіше, аж цілком заглух.
III
Від зустрічі з незбагнутим видінням — дівчиною, доконувалася в Івановій душі велика зміна.
Коли він давніше ходив до лісу здебільше в діловій справі, себто зрубати дубчака на прожиток, то тепер він цілком закинув цю роботу. Сидів цілими днями в лісі та роздумував над тим, що бачив. Збирав докупи всю силу думки, щоби з'ясувати собі річево та розумно, що саме в його видінні було дійсністю, а що вицвітом його уяви.
Зі свого сидіння під сосною позирав на зачинене віконце в гущі зелені й сам собі дивувався, чого він раз у раз туди дивиться й чого так запрятує свої думки тим привидом?..
Облапував руками голову та переконувався, що чоло холодне, значить, розум супокійний і здоровий…
Радів і заохочував себе розбирати ту яву тверезо.
Мерщій зірвався на ноги й побіг на те місце, де було зелено обрамоване віконце, з котрого вона дивилася на нього.
Шукав між кущами слідів її ніг.
Та надаремне.
Це його стривожило.
— Чому немає сліду її ніг?..
І тут, і там… і скрізь… ніде не видно слідів її ніг…
Одначе там — у гущі, відкіля її голова дивилася на нього, там — дві малесенькі гілочки обчімхані…
Він думав:
«Одну зломила її права рука, другу ліва…»
Під сподом, на сухому листі, де вона стояти мусила, нема знаку…
Дивився неспокійно на своє порожнє місце під сосною та повторював її слова:
— Я мавка — твоя доля…
Пробирався далі крізь гущавину в той бік, відкіля після її сміху почув таємне, ніби по-людському розумне, але теж несамовите іржання коня…
На поляні у траві доглянув сліди кінських копит.
Ішов за тими слідами, аж вийшов на битий шлях, на котрому всякий слід затерся.