Вдачу Степанії знаменувала ось яка основна риса: хоч їй було вже тридцять п'ять літ, то вона за весь час подружжя виявляла страшенну охоту зрадити свого чоловіка з переконання, бо думала, що він одружився з нею для її маєтку, не задля краси її душі та й тіла. Та проте Степанія осталась вірною, чеснотливою та непорочною жінкою тому, що їй важко було досі найти відповідну нагоду в дусі сперефразованої німецької приповідки:
«Gelegenheit macht Diebe und — Liebe»[1]
Хоча Степанія була вродлива, то проте ні нагоди не мала, ані щастя, незважаючи на всі свої любовні залицяння, намагання та покуси. От і тому вона часто нарікала, що, мовляв, не тільки чоловік, а взагалі її ніхто не розуміє. Та все-таки вона не закидала ще надій на зрозуміння й на солодкий гріх, а в міжчасі вона прославилася на цілу околицю як оборонниця церковної моралі, подружньої вірності та аристократичної традиції.
Щоб надати своїм словам великої ваги і зробити тим більше вражіння на матір, Степанія прибрала штучно таємничий вираз обличчя і придушеним голосом, неначеби боялася, щоб стіни її не почули, запитала:
— Мамо, чи знаєте, що сталося?..
— Що таке?.. — збентежилася мати.
Степанія дивилася на матір довший час з співчуттям, як на єство, котрого очі й вуха надаремно в голові сидять.
— Кажи ж бо, не тривож мене… — сказала мати.
— Де ваша внучка?..
— Поїхала на празник з приводу матури Куценка. Ну, скажи, що сталося?..
Степанія повторила насмішливо слова матері та запитала:
— І ви, мамо, так супокійно про це говорите?..
— Чому ж би говорити неспокійно?.. Чого мене лякаєш? Чи здорова Галя?..
— Аж занадто здорова… — насміхалася Степанія.
Графиня успокоїлася:
— Богу дякувати. А я думала, що, може, що сталося з нею.
Степанія настоювала:
— Сталося, мамо, сталося…
Графиня крикнула з переляком:
— Кажи, що з нею?.. Бійся бога!
— Те сталося, що панна граф'янка з хлопами сидить і з ними їсть і п'є та забавляється…
— Це все, що ти мені сказати маєш?..
— Поки що усе. Невже це вам замало, мамо?
— Чого ж ти, доню, так мене, стару, тривожиш? Я не бачу в тім нічого страшного, коли моя внучка тішиться разом з селянами матурою селянського сина.
Ті слова графині вдарили на Степанію, як якась велика єресь. Вона мовчки позирала на матір і жахнулася, бо нагло через її голову майнула думка, котру вона все від себе відганяла, як ту настирливу муху: її мати теж походить з хлопського роду… Однак ця думка не спрямувала її на дорогу ліберального поміркування навіть супроти своєї матері. Навпаки, вона з ревністю й завзяттям новоспеченої апостатки й неофітки намагалась боронити ту суспільну піраміду, на вершку котрої станула вона без огляду на те, куди належала своїм походженням її мати. Ось тому вона почала:
— Мамо, невже ви думаєте, що забава Галі з мужиками, це лише така собі великопанська химера й цікавість? Хіба ви не знаєте того, над чим боліємо не тільки ми, аристократи, але навіть поважніші хлопи з того сміються?
— Над чим боліють? Із чого сміються?..
— Адже ви, мамо, повинні знати, що Галя днями й вечорами ходить з Куценком по лісах і, бозна по яких там нетрах. Чи ж лицює панні граф'янці, навіть тоді, якби той, з яким вона ходить, був не хлопським сином, але графом? Вибачте, мамо, але як ви в тім не бачите нічого злого, ну… то хіба вже світ кінчиться…
— Вибач, доню, через те світ не скінчиться. На тому світ стоїть. І я так робила, як була молода, й ти теж…
— О, я вас, мамо, дуже перепрошую. Як я колись і перейшлась по лісі, то або сама, або з таким мужчиною, що був мені рівня…
— А я, — вкинула графиня, — проходилася з мужчиною, який мені був нерівня…
— Як-то?.. — вирвалось у Степанії.
— Так, — відповіла графиня, — що мій мужчина був граф, а я… селянка…
Степанія сиділа хвильку, начеб ті слова матері ударили молотом об неї. По хвилині схаменулася й закликала:
— Коли нижчий з вищим пристає, то це здорово, і природно, і в порядку. Але це нерозум і безглуздя, коли діється навиворіт.
Графиня усміхнулася:
— Значить, доню, з мого боку все було здорово і в порядку, але з твого боку ні…
— Чому, мамо?
— Адже ти, граф'янка, вийшла замуж за неграфа…
— Тому, мамо, нема справжнього життя між ним і мною…
— Чому нема?..
— Він мене рідко коли розуміє…
— Отже, тут не титул винен, доню, тільки недостача зрозуміння. Це щось інше.