— Тут уже розстанемося…
— Ще підведу тебе до дверей…
— Добре, а я тебе назад іще трошки… Опісля, щоб не було кривди ні тобі ні мені, попрощаємося всередині парку… Добре?..
— Добре…
— Чудово!.. як у казці!.. Ну, йдіть уже!.. Ах, яка вона гарна! Буду мати любовний пир з нею! Ха-ха-ха-ха! Вже під дверми!.. Назад ідуть… Перед клумбою… Три кроки від мене… Одійшли… Стають… Середина парку… Прощаються… Знов те прокляте цмокання! Гу-гу-гу! Досить, досить!.. Ваш анахтемський вогонь печену бульбу з мене зробить… Пішов сам… Вона стоїть і дивиться за ним… Пане шляхтичу!.. Будь одважний, як лев голодний, як тигр вимовний, як теща…
Коли Пенкальський міркував, що Куценко вже мусив зникнути граф'янці з очей, бо вона перестала махати до нього рукою, вийшов нагло з клумби й пустився до мавки, що все ще стояла, обернута до нього плечима. Він підійшов нишком на п'ять кроків до неї і станув теж та ждав, аж вона обернеться до нього. Та заки мавка, побачивши його, схаменулася, він упав перед нею навколішки й почав ось як перед нею сповідатися:
— Ясновельможна панно граф'янко! Простіть… але я досі не міг… Тепер можу… нині моя душа вавілонськими трубами гримить… Місяць перед хвилькою зійшов, щоб бути мені свідком…
Мавці, яку нагла поява Пенкальського спершу збентежила, стало тепер чудно, досадно і смішно від дивної його поведінки, й вона закликала різко:
— Чого ви хочете?.. Нащо вам місяця за свідка?..
Ті мавчині слова ще більше збили з пантелику Пенкальського, й він лепетав:
— Моя душа багата… язик бідний… собаки б його з'їли!.. Змилосердіться наді мною, ясна панночко граф'янко, вислухайте розпучливих дзвонів мого серця… Хай до вас промовляють мої, як до молитви складені, руки… і мої коліна… що до вас навколішки прибігли… Я хотів би вам сказати…
— Ви п'яні, правда? — перебила мавка.
— Я п'яний нектаром кохання…
— Яке ж мені діло до того?..
— Сонце кохає землю, а я, ясновельможна панно, княжно мого серця, кохаю вас…
Мавка глянула з презирством на Пенкальського й сказала:
— А я вас ненавиджу й бажаю собі не бачити вас більше на очі. Уступіться мені з дороги!
Коли Пенкальський не уступався й далі клячав перед нею, вона виминула його й пустилась до палати. Пенкальський скочив на ноги, забіг їй стежку і знов кинувся навколішки перед нею та почав прохати:
— Я умру… сконаю… збожеволію без вас… Рятуйте душу людини, що високо держить прапор шляхетського роду… Ви ще молоденькі… Та ви вже тепер повинні знати, що я, правовірний шляхтич, ліпший для вас од найліпшої людини з хлопського роду… наскільки взагалі хлоп може бути людиною…
Ледве Пенкальський сказав ті слова, аж тут нагло прибігла величезна собака-вовчур і, побачивши Пенкальського навколішках перед мавкою, вхопила його зубами ззаду. Він крикнув з несподіваного страху й болю, а коли по гарчанні пізнав, що це пес, то скипів з великого обурення й замість дальших слів: «ви, ясна панно, ще мене покохаєте…» — ревнув до собаки:
— А, грім би тебе тріснув!
Тим часом, як тривав бій між Пенкальським і собакою, мавка мерщій прибігла до палати і, станувши у дверях, закликала до себе Дору. Тоді, як Дора бігла до палати, Пенкальський сягнув до кишені по револьвер, щоб застрілити собаку за таке яскраве збезчещення та знищення його найсвяточніших почувань у житті. Одначе він зауважив, що у нього нема ні кишень, ані револьвера.