Вона тужилася. Щось там піддалося. Її наче розірвало зсередини, промежина пашіла вогнем, Гарпер засапала від болю і полегшення.
Маля замахало пухкенькими ручками й зарепетувало. Голівка нагадала Гарпер покоцаний кокос, вимазаний у крові: густе пасмо коричневого волосся звисало з опецькуватого черепа. Товстий червоний шнур тягнувся від живота дитини й до самої Гарпер.
Звісно ж, то була дівчинка. Еллі простягнула їй дитину. Дівчина вся тремтіла, та не від холоду.
Судно злегка погойдувалося, вона колисала маля у руках. Тихо, ледь голосніше від шепоту, Гарпер заспівала свої доньці кілька рядків «Ромео і Джульєтти». Немовля розплющило очі й поглянуло на неї. Райдужки малої сяяли кільцями золота; глибоко, в самому осерді дитини вже ховалася драконяча луска. Гарпер була задоволена. Тепер їй нікому не доведеться віддавати доньку. Тепер лишалося тільки співати їй.
На сталевій блакиті хвиль зблиснуло сонячне сяйво. Коли Гарпер повела поглядом, шукаючи Фенікса, від птаха не лишилося вже нічого, окрім кількох язиків полум’я, що колихались у воді. Іскри і сніжини попелу ковзали у прохолодному повітрі, опускаючись на волосся і руки Гарпер. Кілька пір’їн попелу впали на її дочку, вимащуючи крихітне чоло. Гарпер пригорнула доньку і поцілувала її саме туди.
— Як ти її назвеш, Гарпер? — запитала Рене. Зуби Рене клацали, вона тремтіла, проте очі жінки, повні сліз, світилися від радості.
Гарпер потерла пальцем лобика дочки, ледь розмазуючи попіл. Вона сподівалася, що десь у ньому була й частинка Джона. Сподівалася, що він був довкола, огортав і досі оберігав їх. Гарпер відчувала, що так воно і було.
— Еш, — відповіла вона.
— Ешлі[186]? — перепитала Еллі. — Гарне ім’я.
— Так, — промовила Гарпер. — Гарне. Ешлі. Ешлі Руквуд.
Рене розповідала Донові про Мачіаз, про їхню фінальну подорож катером, і про чоловіка, що застрелив Джона.
Дон протер рота зворотом долоні.
— Вони переслідуватимуть нас. Але, мабуть, ще є час. Ми маємо десь добу фори. Ліпше нам за той час щезнути.
— Куди? — запитала Еллі.
Дон припав на коліно поряд з Гарпер. Він дістав з кишені маленького ножа, розгорнув лезо, тоді запитально глянув на неї. Гарпер кивнула. Чоловік скрутив пуповину петлею і розрізав її двома порухами. Згусток крові й плідного плину порснув йому на руку.
— Ан-Тра, — сказав Дон.
— Будь здоровий, — відповіла Рене.
Кутик його рота смикнувся у втомленій усмішці.
— Це в Ініширі. Чув про нього по «BBC Ворлд Сервіс». У погодисту ніч можу до трийцяти різних країн по радіо зловить. Інішир — то один з островів Ірландії, а Ан-Тра — то місто. Вісім тисяч хворих. Цілковита урядова підтримка.
— Знову острів, — мовила Еллі. — Як нам знати, що це теж не фігня?
— Ніяк, — відповів Дон. — Та й судно це не призначене до трансатлантичного плавання. Нам дуже пощастить, якшо шось вийде. Дуже. Але то все, шо маю.
Еллі кивнула й повернула голову, мружачись від ранкового сонця.
— Що ж. Більше нам сьогодні й так нема чого робити.
Сама Гарпер анітрішки не турбувалася. Вона була виснажена, але вдоволена. Товсті хмари розходилися, ясне небо на сході набуло майже досконалого відтінку блакиті. «День для плавання не гірший за інші», — подумалося їй. Та й мати Джона, здається, була ірландкою. Їй завжди кортіло побачити Ірландію.
Нік схилився до неї, щоб бути ближче. Він дивився на малу з зачудуванням та цікавістю, а тоді змахнув рукою, пишучи в повітрі. Гарпер всміхнулася і кивнула, а тоді нахилилася і приклалася носом до носика Ешлі.
— Гей. Твій старший братик хоче тобі щось сказати, — промовила до неї Гарпер. — Він каже «привіт». Каже, що радий познайомитися і вітає тебе на планеті Земля. А ще каже: «Готуйся до веселощів, маленька, бо надворі ясний ранок і це початок твоєї історії».
Розпочато 30 грудня 2010 року
Завершено 9 жовтня 2014 року
Джо Гілл, Ексетер, Нью-Гемпшир
Дозволи
«Jungleland», Bruce Springsteen © 1975, Брюс Спрінґстін, поновлено © 2003, Брюс Спрінґстін (Global Music Rights). Використано з дозволу. Міжнародне авторське право захищено. Усі права застережено.
186
Ешлі (