— У вас багато грошей, Девітте?
— Для мене вистачає.
— Успадковані?
— Ні, я заробив їх сам.
— Як адвокат?
— О, ні. Головним чином, за кілька книг, які я написав.
— Ви, мабуть, вважаєте себе розумнішим за інших. Так?
– Іноді так.
— Тоді йдіть під три чорти зі своєю зарозумілістю! А мені дайте спокій. Від мене ви нічого більше не довідаєтесь.
— Коли прийдуть О'Брайн з лікарем та фотографом, будьте з ними люб'язні. —Девітт не надав цьому несподіваному вибухові почуттів ніякого значення. — Я не знаю, що він задумав, але не ображайте його даремно. Такі товстуни бувають інколи надто злопам'ятні. І ще — коли я не повернуся до вечора, обіцяйте мені не ночувати тут.
— Припустимо, я на мить сприймаю вас серйозно…
— Можете сприймати, як вам заманеться. Але затямте — добре організованій поліції вдається здебільшого швидко знешкодити банду найтяжчих злочинців, навіть коли вона складається з досвідчених «спеціалістів». Зовсім інша річ, коли вбивство трапляється в родинному колі — скажімо, жінка вбиває свого чоловіка, бо хоче вийти заміж за коханця, чи син убиває матір, бо йому не терпиться одержати спадщину. Тут поліція часто безсила, тому що вбивця добре знає звички своєї жертви. Ходімо, може, мені вдасться це наочно пояснити.
Він схопив Лайн за руку і повів її на кухню. Перед шафою з посудом зупинився. На полиці стояла банка з кавою, цукорниця, кавовий млинок, банка на рафінад.
— Отут банка випала у вас із рук. Так? — Девітт нахилився і пальцем торкнувся підлоги, де ще й досі лежали ледь помітні крихти цукру.
— Так. Банку було важко відкрити, і вона вислизнула з рук, — зізналася Лайн без вагання.
— А де вона стояла?
— Я принесла її з комори, бо цукорниця була порожня. Тепер пригадую: Енн знайшла бляшанку минулого тижня в батьковій кімнаті. Що ви робите?
Девітт висипав цукор, вибрав одну грудочку і лизнув.
— Так я й думав, — задоволено вигукнув. — Героїн! Тепер ясно, звідки взялися вісімнадцять тисяч фунтів!
— Нічого не розумію, — мовила Лайн.
— Перш ніж О'Брайну стало недобре, я випив ковток кави, але вона не зашкодила мені. Отже, «отрута» була не в каві, а в цукрі.
— Але ж ви теж брали цукор?
— Так, саме це мене спершу й спантеличило. В цукорниці, яку ви принесли, лежали різні грудочки. Ось одна з них. Ясна річ, це не отрута, інакше О'Брайн був би вже в лікарні. Це героїн, гидкий наркотик, який контрабандою завозять до Ірландії переважно із Штатів. Ваш батько, певне, брав участь в його перевезенні, тільки так можна пояснити розміри його банківського рахунку, які в нашій конторі, м'яко кажучи, викликали подив.
— Батько займався контрабандою героїну? — Лайн була вражена. — Ніхто з нас і не здогадувався про це!
— Виходить, він діяв дуже обережно. А тепер давайте ще раз спокійно оглянемо кімнату Енн.
Відколи Енн вкрили простирадлом, ніхто більше не підходив до неї, і Лайн стало моторошно, коли вона побачила голу руку сестри, що вислизнула з-під простирадла і звисала з ліжка.
Кілька пелюсток троянд, що стояли на столі, впали на останній лист Енн. Девітт здмухнув їх і почав пильно розглядати аркуш. Вийнявши з кишені лупу, ще раз переглянув папір, придивився до почерку, не пропускаючи жодного слова, жодного розділового знака, і нарешті побачив, що помилявся: ніхто не примушував Енн писати листа, як він гадав спершу! Дівчина сама написала його, з доброї волі! Це було видно і з того, що літери «С» і «К» мали додаткові штришки-прикраси. Їх міг вивести тільки той, хто не квапився. Деякі слова Енн навіть розмалювала, як це роблять тоді, коли обмірковують, що писати далі. Привертало увагу й те, що папір всіяний розпливчатими цятками, форма яких свідчила, що це засохлі сльози.
Отже, пишучи, Енн роздумувала, плакала, зважувала кожне слово. Коротше кажучи, листа вона писала без примусу.
Ці висновки, на думку Девітта, давали ключ до розуміння всієї трагедії. Не тому, що свідчили про самогубство Енн (у це Девітт не вірив!), а тому, що саме вони доводили: дівчину міг убити тільки той, хто близько знав її, проник у найбільшу таємницю її життя.
Хто ж це був?
Лайн?
Ерріс?
Фінніген?
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Незважаючи на туман, що клубочився над землею і морем, було тепло, наче влітку. Як завжди, густий туман поглинав усі звуки. Навіть квиління чайок звучало не так пронизливо.
Сидячи на скелі, Девітт задумливо дивився на море, потім перевів погляд на готель, де залишив Лайн. Після розмови з нею він зателефонував з поштамту до агентства «Меркурій» (спеціалізація: розлучення, поділ, а також охорона рухомого і нерухомого майна) і до Дубліна. Трубку зняв сам Клагг. Девітт попросив його з двома співробітниками приїхати завтра до Дроеди. Покінчивши з цими справами, побрів через базарну площу до шкіряної майстерні Сліма Джойса, брата овдовілої місіс Скрогг.