— Не знаю. Він весь час лежав у моєму столі і раптом зник…
Девітт відчував, що Лайн щось замовчує, і жодного слова правди з неї в такий спосіб не витягнеш. Тоді він спробував інакше завоювати її довіру.
— Припустимо, хтось хоче забратися в будинок, але всі вікна і двері замкнено, — почав міркувати уголос. — Чи немає іншої можливості потрапити в дім?
— Не знаю. Вікна в льоху заґратовані.
— Ви перевіряли грати? — спитав Девітт швидко. — Може, десь їх перепиляно і знову вставлено?
— Я над цим теж думала, — призналася Лайн. І потім, майже у відчаї: — Як тільки стемніло, я не наважувалася вийти з своєї кімнати. Дякувати богові, близько сьомої прийшов Ерріс. Ми вдвох зачинили всі віконниці й обстукали молотком грати. Їх ніхто не чіпав.
Девітт устав і допоміг Лайн підвестися.
— Ходімо перевіримо все ще раз.
Вона мовчки пішла за ним. На сходах другого поверху із свічкою в руках стояв Ерріс. Він був дуже блідий.
— Мені було… я не знав, що це ваші голоси…
Тіні від свічки стрибали на стіні, — так тремтіла його рука. Девітт засвітив свого кишенькового ліхтарика і наказав іти за ними.
— Цієї ночі теж станеться вбивство? — спитав Ерріс боязко і водночас цинічно. — Я хочу нарешті виспатися, чорт забирай!
Він покірно приєднався до Девітта і Лайн, і вони разом спустились у льох. Девітт ретельно перевірив кожен замок, грати, посвітив у кожній шафі, заглянув під кожну дошку. Прогоничі на чотирьох заґратованих вікнах ніхто не торкав, засув і навісний замок на дверях, які раніше, вели прямо з коридора повз кухню в прибудований сарай, не відмикалися, напевно, вже не одне десятиліття. Засув заіржавів і зовсім не піддавався.
— Можна зайти до вас на хвильку? — благально спитала Лайн Девітта, коли вони вийшли.
— Я теж не можу заснути, — признався Ерріс і запропонував почитати свою сьогоднішню писанину.
Девітт кинув кілька полінець у вогонь каміна, налив Лайн склянку вина. З'явився Ерріс з рукописом і пляшкою коньяку під пахвою.
Він почав читати уривок з якогось твору, сумного, як пожовклий любовний лист, як спогад про нездійснене бажання.
— «І вчителька мріяла… Вона була не стара, не суха… І очі не згасли… Вона бачила свої очі, дивлячись у люстро, зіниці світилися чорними кристалами, і вона розчісувала своє волосся, що спадало на її білі плечі, на дівочі груди, і вона зітхала від щастя, бо була молода і її любили. І пішла до моря, де він її чекав. І вона відчувала, як кохає його, і як пахне він тютюном, і який він дужий. І вона сказала: «Це чудово — жити, Свен! Ми поставимо дім там, де впадає в море річка, ми матимемо багато дітей — п'ятеро-шестеро-семеро-восьмеро дітей, і ми будемо й далі тішитися нашою любов'ю». І вона бачила дітей, — чула їхній сміх, — потім прокинулась. Був похмурий ранок, юрба дітей сунула до школи повз її вікна, але то були не її діти. На спинці стільця вона уздріла шиньйон, а в кімнаті пахло не тютюном коханого, якого звали Свен, бо він ще тридцять років тому разом зі своїм рибальським човном потонув у морі. І коли вчителька подивилася в люстро, то побачила, що вона ще жива, але очі її ніби припали сірим пилом, і він загасив блиск мрій. Вона встала, вмила холодною водою обличчя, жилаву шию, зів'ялі груди, до яких так і не приклався ротик жодної дитини. Потім одяглася в чорне — тридцять років носила вона жалобу по своєму Свенові — і вийшла з дому. Вона вчила дітей, викладаючи ірландську і англійську мови, вчила, що святий Георг був ірландець і що на небі є господь — наймогутніший, наймудріший, найблагородніший…
Може, вона й сама в те вірила, наша стара міс Гайг, про яку ніхто в Кілдарі більше не згадує. На її забутій могилі росте трава…»
Лайн слухала з непорушним обличчям, але видно було, що ще уважніше прислухається вона до кроків і голосів надворі. Сидячи на бильці крісла, Лайн гладила Девіттове волосся.
А він не бачив полум'я в каміні, не сприймав слів Ерріса, не відчував дотиків Лайн. Перед ним в усіх деталях постала картина насильницької смерті Енн. Але вона виглядала надто фантастично і надто неймовірно.
Нарешті Ерріс, хитаючись, підвівся. Алкоголь розморив його, йому захотілося спати. Він пробурмотів щось невиразне, поплентався до дверей і зник.
Лайн дивилася йому вслід.