— Хіба я не можу уявити собі, хоч і не бачив цього! Гайлен у в'язниці! Як на це піде, я назву злочинцем себе! — нетерплячим рухом Ерріс наказав Девіттові мовчати. — Не турбуйтеся, я все зроблю правильно. Я не буду вдаватися ні в які деталі. Я тупо бурмотітиму під ніс — психопат, внаслідок зловживання алкоголем… Цю комедію зіграти неважко, бо це лише наполовину буде комедія. Знаєте, що то є поет? Знаєте, чому Шекспір зміг створити образи недолюдків, кровожерних королів і катів? Тому, що всі ці люди жили в ньому!
— Вам треба менше пити, — мовив Девітт. — А якщо все-таки це зробила Гайлен… — Він замовк, швидко підійшов до дверей і прочинив їх. За дверима стояла Гайлен.
— Заходьте, — запропонував Девітт. — Хіба обов'язково стояти під дверима, щоб почути нашу розмову. Так буде значно зручніше.
Він підсунув їй крісло.
Її обличчя, облямоване густим рудим волоссям, було сьогодні надто бліде. Цього вечора Гайлен ніби належала до якихось далеких часів, а не до сучасної дійсності з літаками, ядерними реакторами й електричними лініями.
Ерріс висловив це по-своєму.
— Ви сьогодні, Гайлен, красива, як молода відьма. В добу середньовіччя вас спалили б на вогнищі.
Погляд Девітта зупинився на важкому срібному ланцюжку, що прикрашав шию Гайлен. Такий самий ланцюжок носила вона й на зап'ясті. Девітт раптом згадав про перлину; він зовсім забув спитати Гайлен, чи відома їй ця річ. Вийнявши перлину із шухляди, він підніс її до світла, 1 вона заяскріла червоними відблисками. Але Гайлен байдуже мовила:
— Ефектна дрібничка…
— Оскільки ви, напевне, чули все, що ми про вас говорили, — сказав Девітт, ховаючи перлину в конверт, щоб передати О'Брайнові, — то чи не хочете поділитися своїми міркуваннями!
— Я не вбивала своїх сестер — ні Енн, ні Лайн! — відповіла вона гостро.
— А як ви оцінюєте намір Ерріса в разі небезпеки для вас взяти вину на себе?
— Йому не треба так багато пити, тоді він не молотиме дурниць, — відпарирувала Гайлен холодно.
— Вчора я написав свої найкращі вірші, — сказав Ерріс. — Я міг це зробити лише завдяки тому, що всі свої роздуми втопив у віскі. О, ваша розсудливість! Я повісився б від такого життя!
— То повісьтеся — принаймні перестанете верзти дурниці.
Ерріс підвівся.
— Я починаю вірити, що це була ваша робота. — Він зачинив за собою двері.
— Бідолаха, — похитав головою Девітт.
— Недоумкуватий хлопчисько, бридкий п'яниця! — Гайлен здригнулася. — Навіщо такі люди по світу ходять?!
— Він ладен до в'язниці йти замість вас!
— Коли дійде до діла, він полінується навіть листа у скриньку вкинути! Вигадувати, мріяти, обіцяти, поринати у світ фантазії — тут він геніальний. А при першому ж зіткненні з дійсністю від його благородства й сліду не лишиться!
— Ви кохали його колись?
— Дуже. Коли він уперше тут з'явився, я була ним зачарована. Але далі почалася пиятика до нестями, свинство, і все це зображалось як багатство душі…
— Було б чудово, якби ви справді виявилися непричетною до всієї цієї справи! — Девітт обійняв її за плечі і довго дивився їй в обличчя. Уста її ледь затремтіли, і Девітт відчув глибоку вдячність до неї. Це бувало з ним завжди, коли він зустрічав жінку, здатну викликати в ньому приплив життєвої сили. Щось подібне траплялося з ним і тоді, коли щастило прочитати цікаву книгу, прослухати фортепіанний концерт чи побачити прекрасний краєвид. Без усього цього життя перетворилося б на сумну плетеницю днів і ночей. Девітт несподівано збагнув, що Гайлен могла б стати для нього чимось більшим; аніж просто однією з багатьох жінок на його шляху.
— То не я, — мовила нарешті вона. — Присягаюсь тобі, не я.
— Якщо це правда…
— Якщо, якщо! Ти не віриш мені? Чого варте довір'я, яке грунтується тільки на доказах і здоровому глузді?
— Дурниці, — відповів Девітт спокійно. — Ми не маємо нічого іншого, крім розуму, щоб судити про людей і речі. Сліпе довір'я, віра, яка зберігається всупереч розумові, — це наробило вже досить лиха. Я знаю, тобі важко це збагнути.
— А якщо не важко, якщо я можу зрозуміти, і дуже добре? — пожвавішала Гайлен. — Не думай, що тільки ти розчаровувався… Та все ж, кажу ще раз, то не я. І знаєш чому? Мені не було потреби влаштовувати весь цей спектакль. Ще кілька днів тому ми з Лайн гуляли на крутому березі бухти Слайго. Прямовисні скелі височать майже на сто метрів над морем. Огорожа — не вище колін. Якби я хотіла вбити Лайн, найменшого поштовху було б досить… Ніхто й ніколи не зміг би нічого довести. Не виникло б навіть підозри…