РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
— Це був один з найпрекрасніших днів у моєму житті — призналася Гайлен, тепло глянувши на Девітта, коли вони пізнього полудня їхали до Чезвіка.
Сонце стояло вже низько, години через півтори воно торкнеться верховіть дерев; прозорі промені освітлювали непривітний краєвид: курна, вибоїста дорога, сірі громадини стрімчаків, дерева і далеко на обрії будівлі притулку з багатьма димарями.
— Чому так не може бути завжди? — спитала Гайлен більше саму себе, ніж Девітта. — Чому незабаром посутеніє, кольори згаснуть, і все, що ми сприймаємо зараз як первісну істину, як вінець краси, як свою власну суть, стане спершу близьким, а потім далеким минулим?
Девітт не піддався мінорному настроєві Гайлен:
— Чекай на мене в машині за сараєм. Дивись, щоб тебе ніхто не побачив. Це головне.
— Хоч тепер скажи мені, що буде далі? Що ти робитимеш з моєю мамою? Чому ти приховуєш від неї, що я тут?
— Я тобі все поясню.
Девітт поставив машину за сараєм, оддалік від головної будівлі, Ще раз суворо наказав Гайлен чекати, поки він повернеться, і подався до каплиці, що стояла за кілька сотень метрів од притулку в кипарисовому гаю. За каплицею був цвинтар, старий мур ховав його від очей, щоб відвідувачі каплиці не мали перед собою це сумне видовище.
Ще здалеку Девітт побачив О'Брайна і Ерріса — вони походжали біля каплиці. Кумедна пара! Інспектор був щонайменше вчетверо ширший від маленького виснаженого поета. Було видно, що прогулянка ця О'Брайнові не подобалася. Він пирскав, як морж, тоді як Ерріс, жваво, жестикулюючи, щось говорив йому.
— Слава богу, що ви прийшли! — вигукнув інспектор, побачивши Девітта. — Цей клятий хлопчина хоче переконати мене, що всі наші теорії фальшиві.
— Джойс ще ні в чому не признався? — спитав Девітт.
— Ні. Він заперечує все, твердячи, що тоді, на місці пожежі, не тямив себе.
– І ніяких показань свідків, якими можна приперти його до стінки?
— Ні.
— А стара?
– І з старої відьми не видобудеш і слова!
— Вона там? — показав Девітт на каплицю. О'Брайн кивнув.
— Боюся, що ви дозволили собі забагато. Якщо справа скінчиться погано, я чи не назавжди зіпсую стосунки з патером Томасом. Але все це я вже казав. Ви самі взяли на себе повну відповідальність. Отже…
— Ви старий фарисей, — буркнув Ерріс, який невідомо чому був у чудовому настрої. — Навіть негідник Понтій Пілат порівняно з вами людина порядна.
— Я приведу Гайлен. Уявляєте, як все піде далі?
— Нічого не знаю, — замахав руками О'Брайн. — Я тут випадково і не маю найменшого уявлення, що тут розігрується.
— Старий донощик, — лагідно мовив Ерріс.
Коли Девітт повернувся з Гайлен, вони вже зникли.
— Кажи, нарешті, Патріку, що я мушу робити, інакше я поверну назад!
– Іди! — Він міцніше стиснув її руку і повів дівчину до каплиці.
Там, як і годиться, обабіч стояли лави, в кінці середнього проходу містився вівтар. Горіло кілька свічок, перед образом богоматері лежав букет зів'ялих гладіолусів. Перед вівтарем, до якого вели три сходинки, зігнулась жінка в чорному. Справа і зліва від неї лежали милиці.
Девітт, який стояв позад Гайлен, злегка штовхнув її в серединний прохід і, ховаючись за однією з колон, так сильно хряпнув дверима, що стара Скрогг здригнулася й обернулась. Її обличчя з неприродно великими очима було вкрай втомлене. Стару змучили страх, думки про смерть Гайлен.
Поява Гайлен у білій з легким візерунком сукні посеред напівтемної каплиці смертельно вразила стару. Вона простягла руки, ніби захищаючись, якісь гортанні звуки вирвалися їй з горла. Не чіпаючи милиць, вона зробила кілька кроків до проходу і впала на коліна. Певне, вона дуже забилася, бо голосно застогнала. Нескоро її заціпенілі губи вимовили перші осмислені слова: «Боже мій… Боже мій… Це неправда… Цього не може бути!»
Гайлен, наскільки Девітт міг роздивитись у тьмяному світлі, стала така ж біла, як її плаття. Вона кинулась до матері, щоб допомогти їй підвестись.
Стара намагалася сама стати на ноги, але послизнулася на кам'яних плитах.
— Ні… ні… Я не хотіла цього… Я не знала… Боже мій, змилуйся наді мною, допоможи мені!. — вигукнула вона не своїм голосом.
І тут сталося те, чого не врахував Девітт. Надворі було тепло, і там Гайлен у своєму легенькому платтячку не мерзла. А в каплиці було набагато прохолодніше, і Гайлен кілька разів чхнула. У порожньому приміщенні, підсилене луною, чхання прозвучало особливо гучно.
Мати застигла, недовірливо витріщившись на дочку. Потім, наче великий павук, поповзла і кинулася на Гайлен, вхопила її обома руками за ноги, підвелася, чіпляючись за неї, і глухо зойкнула: «Ах!»