Гайлен схлипнула:
— Я не витримаю більше… Я поверну тобі гроші… Я скажу все… Навіть про героїн… Мені все одно, що зі мною станеться… Я признаюся…
Девітта наче хтось штовхнув у спину. Треба вийти, припинити цю сцену! Та було пізно. Він не єдиний свідок очної ставки — Ерріс і О'Брайн теж чули кожне слово. А інспектора не примусиш мовчати!
— В чому ти хочеш признатися? — оскаженіла раптом стара. — Що ти скажеш? Що ти сама — вбивця? Ти сама, безбожна повіє, ти сама!
Кощавими руками вона схопила дочку за горло, а та, інстинктивно обороняючись, уп'ялася у матір нігтями.
Щось подібне діялося тоді, коли Ейліс Скрогг стояла проти Енн, і тоді вона теж виявилася дужчою. Хватка Гайлен ослабла, дівчина знесиліла, заточилась і, коли мати відпустила її, впала на кам'яні плити. Стара, ніби скликаючи свідків, верещала:
— Ти хочеш говорити? Гаразд, говори! Кажи все, що знаєш! Що ти одержала шістсот фунтів за своє мовчання — гроші, які знайшла Енн і які я забрала собі! Ти мовчала, бо ти, підла брехухо, боялася, що я тебе викажу. Ти мовчала б навіть тоді, коли б хтось замордував пів-Кілдара! А може, ти сама вбила Лайн? Ти сама?
Девітт розумів: останнє питання було розраховане на те, щоб збити з пантелику тих, хто, як здогадувалася стара, стояв за колонами. Все інше була правда. Незважаючи на всі його умовляння бути щирою, Гайлен весь час обманювала його. Вона мовчала про смерть Енн, бо мати тицьнула їй гроші, а потім шантажувала, знаючи про її участь у збуті героїну. Але ж Гайлен знала, що мовчання може привести до небезпечних наслідків, знала, що мати не стерпить шантажистських натяків Лайн і піде на новий злочин.
Девітт вийшов у прохід, тоді з'явились О'Брайн і Ерріс.
— Ай-яй-яй! Оце несподіванка! — інспектор похитав головою. — Хто б повірив, що наша люба Гайлен здатна на таке!
— Я ж казав, що вийде не гаразд, — сказав Ерріс хрипко. — Але ж ви, сер, — накинувся він на Девітта, — ви знали це краще за інших!
— Тепер можете забрати обох, інспекторе, — сказав Девітт похмуро.
— Патріку, я тобі все поясню! — Гайлен неначе не розуміла, що сталося. — Я тобі все поясню…
– Іди, йди! Тут більше нема чого пояснювати, — буркнув О'Брайн. — Ми знаємо, що ти не вбивала Лайн. Отже, носитимеш свою гарну голівоньку на плечах. Одержиш років три-чотири, вони пролетять непомітно. Тож годі прикидатись, іди за мною сама. Ти ж знаєш, я принципово проти насильства.
Він витяг з кишені наручники й помахав перед очима Гайлен. Вона знітилась і мовчки пішла до дверей. О'Брайн повернувся до старої Скрогг:
— На жаль, мушу і тебе взяти з собою, кузинонько. Тут уже не зарадять ні бог, ні патер.
А коли та озирнулася на свої милиці, додав сміючись:
— Нехай милички тут полежать! Те, що ти бігаєш і стрибаєш, мов той олень, тепер відомо всім.
— Я завжди не терпіла тебе, Вільяме! — проказала Ейліс Скрогг спокійно.
— От і гаразд, кузинонько. Тепер іди до машини, бо я хочу до вечері бути вдома. У нас сьогодні фарширована форель, яку я страшенно люблю.
За три місяці Девітт одержав через канцелярію адвокатської контори «Редстон, Клабб і Девітт» листа від Ерріса. Він був написаний на пожмаканому клаптику паперу і коротко повідомляв, що Гайлен засуджено до двох років і трьох місяців з конфіскацією майна. Фінніген дістав півтора року за контрабанду. Джойс — два за підпал.
Судити місіс Скрогг відмовилися: її поклали у тюремну лікарню для душевнохворих.
Після цього Девітт довгий час не знав більше нічого, аж поки одного вечора не ввімкнув приймач і почув радіопостановку «Мрійники Кілдара». Вона тривала півтори години. Девітт слухав, як розмовляли люди, що жили у вимріяному світі й не мали нічого спільного з дійсністю.
Ця радіовистава і ще один томик поезій швидко зробили Ерріса популярним далеко за межами Ірландії. Проте для нього це було вже запізно. Незабаром він помер у лікарні від алкогольного отруєння.
До Гайлен у в'язницю Девітт писав не раз, але відповіді не одержав.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Це ж несерйозно, сказав сам собі Девітт, нервуватися через таку дрібницю, як несправність «двірників» на вітровому склі, проте, вона отруїла йому всю поїздку. Ще й погода видалася поганюща. Дощ і туман, мокре шосе не давали можливості розвинути швидкість, вищу за вісімдесят кілометрів. Щоб позбутися похмурого настрою, який, власне, спричинився до цієї несподіваної подорожі у свят-вечір, Девітт увімкнув радіо і шукав на шкалі так довго, поки не зловив концерт класичної музики: передавали третю сюїту Баха. Завжди, коли він вмикав приймач або телевізор, його проймало відчуття таємничості навколишнього світу. Але цього разу навіть звуки фортепіано не могли відвернути його від думок про Гайлен.