Він слухав О'Брайна неуважливо, поринувши в роздуми про те, яке відношення може мати інспектор до смерті Енн. Злочинець, очевидно, знав, що О'Брайн його вигородить.
— Не збивайтеся на манівці, — застеріг Девітта інспектор, наче вгадав його думки. — Ми часто читаємо в газетах, з якою неймовірною хитрістю діє вбивця і з яким неймовірним умінням поліція викриває його. По-перше, все це казки. По-друге, ми в Кілдарі, маленькому рибальському селищі, де такого, як у Нью-Йорку чи Лондоні, не трапляється.
Лайн принесла каву, і він з насолодою вихлептав її.
— Люди тут нужденні, лагідні, побожні, у переважній більшості дуже скромні у своїх прагненнях. Правда, трапляється, іноді дружина підсипле чоловікові до кави чайну ложку отрути… Наша кава теж має якийсь дивний присмак. — О'Брайн засміявся і насварився на Лайн вказівним пальцем. — Трапляється також різанина й інші такі жертви. Але це нікого не вибиває з колії звичайного життя. Щось мені недобре, — несподівано мовив він.
Тремтячими пальцями О'Брайн розірвав комір сорочки — йому, раптом забракло повітря; очі дивилися перелякано, мов у дитини, яка ні за що дістала від матері ляпаса.
«Прикидається?» — подумав Девітт. Але ядуха, блідість обличчя свідчили, що інспекторові справді погано.
З несподіваною для нього рішучістю О'Брайн раптом встромив у рота товсті пальці і виблював.
Віддихавшись, інспектор напрочуд спокійно сказав:
— Моє щастя. Якби вчора я не наївся пиріжків, а сьогодні вранці не полив їх склянкою сметани, мене спіткала б доля любої Енн. У всякому разі це натяк, якого не можна ігнорувати. Чи не так, Девітте?
Лайн, ошелешена і перелякана, стояла поруч.
— Витри підлогу, дитинко, — мовив О'Брайн. — А тепер ходімо на кухню, подивимось, як це могло статися.
Приміщення кухні було досить просторе, з плитою, спорудженою років півтораста тому. Димар був ще старіший. Товстий шар кіптяви вкривав його сіре тіло і тхнув гостро та неприємно. Посеред кухні стояв вишаруваний, аж блискучий стіл. Підлогу було викладено червоно-бурою цеглою.
Одні з трьох дверей вели на чорний хід і були зсередини заґратовані. Другі відчинялися до пивного залу, треті — на дерев'яні сходи.
— Перш ніж варити каву ти заглянула у кавник? — звернувся інспектор до Лайн.
— У кавнику не було нічого, — відповіла дівчина. — Я витерла його.
— Чим? — спитав О'Брайн, вдивляючись у двері, що вели на сходи.
— Рушником, — Лайн показала на край плити, де лежала ганчірка.
— Чистою її не назвеш, — О'Брайн підніс ганчірку двома пальцями до носа, нюхнув, гидливо кинув. — Не забудь, люба, я тримав тебе на хрестинах оцими руками, і коли я застукав тебе з твоїм першим полюбовником у повітці, то й словом не прохопився твоїй неньці. Хтось хотів спровадити дядечка О'Брайна на той світ, і я дізнаюсь, хто саме!
— Я не дивилася в кавник, — зізналася Лайн, кусаючи губи.
— Хвилинку, інспекторе, — втрутився Девітт. — Скажіть, Лайн, чи виходили ви з кухні бодай ненадовго?
— Так.
— Чому?
— Мені треба було до туалету, — відповіла вона після секундного вагання.
— А коли повернулися назад, не помітили тут нічого підозрілого?
— Ні.
— Казна-що, — зітхнув О'Брайн. — Треба все обшукати. Дух не міг цього зробити, то була людина, хоч я й не збагну, за віщо мене хотіли порішити — я ж ніколи й нікому не зичив зла.
Вони обстежили будинок від підвалу до горища, відчиняли кожну шафу, кожну скриню, але даремно.
Нікого не знайшли і в найглухіших закутках, у сараї, на подвір'ї, у пральні, де лежали порожні ящики з-під пива.
Девітт перейшов двір, зупинився на краю скелі. Схилом її з берега в'юнився шлях.
Зловмисникові скелі могли правити за найліпшу схованку.
— Куди веде ця дорога? — Девітт обернувся до Лайн та інспектора.
— До Чезвіка, — відповіла Лайн. — Але їздять нею дуже рідко, шофери воліють краще об'їхати, ніж труситися на вибоїнах.
Почав сіятись дощик, і вони повернулися до будинку. Інспектор і Девітт сіли у пивному залі, а Лайн знову подалася на кухню.
— Що, коли це зробила сама Лайн? — раптом сказав О'Брайн.
Така думка не полишала і Девітта.
— Але навіщо це їй? Важко пояснити.
О'Брайн кивнув головою.
— Хоч воно ще й рано, але, беручи до уваги все, що сталося, пропоную випити віскі.
— Я не п'ю.
— Ти ба! — здивувався О'Брайн. — Не курите, не п'єте, може, й жінок не любите? Ви одружені?
Девітт усміхнувся:
— Теж ні.
— Мені це, відверто кажучи, не подобається! — Інспектор скрушно похитав головою. — Хіба це життя?