Це також не вихід. А що ж тоді?
Голова в Льоні просто розколювалася від думок, він не міг нічого вигадати. А вигадати було край потрібно!
Крім усього, ще й оця несподівана двійка з геометрії, хай їй! Звичайно, може, мама й не питатиме сьогодні ні про що, вона ще сердита за вчорашнє… Головне, ніхто взагалі не знає, скільки в Льоні неприємностей! Взяти хоча б табірні справи. Так, про це поки що відомо тільки йому самому. Але ж хіба од цього йому легше?
Останнього разу, беручи чергові хвилини з ощадкаси часу, Льоня потрапив, очевидно, на свій приїзд до табору. Це було дуже весело і приємно. Навіть ніхто тоді не міг би припустити, що згодом обов’язково мусить трапитися щось погане, прямо-таки жахливе, за що його критикуватимуть у стіннівці й обговорюватимуть на засіданні ради загону. І симпатичний, веселий хлопець Володя, сміх якого йому так сподобався, той самий хлопець, який пропонував Льоні грати у волейбол за команду “Восток-2”, згодом вимагатиме, щоб його виключили… Ні, цього ніяк не можна було собі уявити! Треба уважно стежити за собою і нічого там, у таборі, не витівати. Зрештою, коли знати наперед, як буде потім, ніколи й не захочеться зробити якісь погані вчинки. Це, безумовно, так. І Льоня доведе це! Він буде зразковим усюди — і в таборі, і в школі, неодмінно буде!
А Віктор Сумський і його справа з нюхальним тютюном, в яку Льоня вже вплутався?.. Так, тут І справді є від чого засумувати, бо виходу не було, хоч як гадай!
Щоправда, прийшовши додому, Льоня на деякий час забув про Віктора Сумського і про його вигадку. Це сталося тому, що Льоня вирішив вивчити уроки тільки на п’ятірку. Отже, по обіді він взявся за підручники й зошити.
Льоня Куценко ніколи не був відстаючим, навчання давалося йому легко. Не бувало ще такого випадку, щоб комусь доводилося брати його “на буксир”; навпаки, вже кілька разів Льоня сам охоче допомагав товаришам, яким важкувато було подолати труднощі алгебри І геометрії.
Вже закінчуючи уроки, Льоня розгорнув щоденник і знову побачив учорашню чорнильну пляму. Тепер вона вже не виблискувала, а здавалася матовою, мала нерівні, розмазані краї, немовби поблякла. Куди й подівся її переможний, нахабний вигляд, який вона мала вчора! Але все ж таки цього було досить для того, щоб Льоня згадав усе, що трапилося вчора і сьогодні. Він задумався:
“Звісно, це так. Це правда — і нікуди од неї не сховаєшся! Я — недисциплінований, ось у чому річ. А от як же стати дисциплінованим, га? Адже так хочеться завжди робити те, що найцікавіше. А те найцікавіше завжди виходить зовсім не тим, чого вимагають дорослі… Більше того, те, що треба робити для дисципліни, звичайно буває нудним, нецікавим… Ось Петро Олександрович і Іван Петрович кажуть бути уважним на уроках. Воно то правильно, нічого не скажеш. Але ж уважним можна бути, припустімо, хвилин з десять, не більше. А потім як навмисно починають свербіти вуха чи ніс… треба почухатися… і зовсім це не смішно, бо почухатися хочеться обов’язково саме тоді, коли треба бути дуже уважним і не можна цього робити. Про це кожен знає.
Ну, а крім того, хочеться подумати про свої справи. Батько каже: “Наміри, Льоню, у тебе завжди бувають добрі, це я знаю. Але досить, щоб пролетіла муха, як ти відвертаєшся, увага в тебе перестрибує на ту муху — і все тут! Поки ти зберешся з думками, почнеш думати про справи, — вчитель уже говорить про зовсім інше, і тобі важко зрозуміти, про що йдеться”. А якщо це говорить батько, значить це так. Отакий я!.. Та хіба ж витримаєш весь час бути дисциплінованим?..”
Льоня тяжко зітхнув і хутко згорнув щоденник.
До кімнати увійшов батько. Він сів біля столу, взяв у руки зошит з алгебри, проглянув його і схвально підвів брови: задача була розв’язана вірно. Льоня чекав, що ж скаже батько. Той також мовчав з хвилинку, а після цього мовив:
— От бачиш, Льоню, як добре ти можеш працювати, коли схочеш. Шкода тільки, що ти не завжди цього хочеш. Пустувати ти готовий щодня. А на серйозне тебе часто-густо не вистачає. Що, хіба не правда?
Льоня тільки сопів, похнюпившись: на таке запитання, слово честі, не варт відповідати. А батько вів далі, так само спокійно, наче міркуючи вголос:
— Я не раз уже казав тобі, що й сам був свого часу досить пустотливим хлопцем. Отож, ти мене в цій галузі нічим не здивуєш. Але була й певна різниця. З кожним роком я відчував більшу відповідальність за свої вчинки. А в тебе, на жаль, я цього не помічаю. Ти ніколи не хочеш подумати як слід, до чого може привести тебе твій вчинок. І робиш немов наосліп, не думаючи про наслідки. А от коли б ти взяв коли-небудь та й поміркував трохи про це? Скажімо, уявив би собі, чим закінчиться зрештою те, що ти затіваєш зробити? Чи не довелось би тобі після того докоряти собі?
Льоня уперто заперечив, бо він підсвідомо відчував, що батько говорить так, наче він був у курсі його справ, і табірних, і того, що затіяв Віктор Сумський.
— А може й не треба каятися? Хіба це обов’язково? Батько зітхнув:
— Звісно, каятися не обов’язково. А от відповісти собі по совісті, чи варт було робити те або інше, — завжди слід. Це й є відповідальність за вчинки, Льоню. І ніхто не може її уникнути. Бо людина відповідає за кожен свій вчинок. Але часто наслідки виявляються не одразу… Ех, шкода, що не можна взяти І поставити поруч — вчинок і його наслідки! Адже між ними проходить деякий час. А коли б можна було зробити так, коли б ти напевно знав, уявляв собі, чим закінчиться твій вчинок і чи зможеш ти відповісти за нього по совісті, — ти, цілком можливо, і не зробив би його.
Батько говорив лагідно і переконливо. І ця розмова дуже нагадувала ті дружні й невимушені бесіди з ним, які Льоня любив над усе. І все ж таки щось тут було не зовсім схоже з звичайною товариською бесідою, які точилися раніше з батьком. Мабуть, це залежало від того, що сам Льоня не відповідав батькові щиро й весело, як траплялося це до того. Виходило так, наче батько і радий був би говорити по-справжньому, але йому заважала замкненість Льоні. І це— його трохи дратувало.
Льоня розумів це, проте побороти себе не міг. В словах батька він відчував чимало вірного, незаперечливого, такого, що він і сам міг би сказати собі, коли б мова йшла не про нього. Та й Тамара, між іншим, говорила в розмові з Льонею майже такими самими словами. Як це вона сказала тоді, коли дорікала йому, що він не одразу признався (хоч Льоня і досі ще не знав, у чому саме він мусив визнавати свою вину!), не сказав відверто про щось таке на раді загону? Льоня і зараз добре пам’ятає її слова: “Коли б ти знав, розумів, що може вийти з твого вчинку, які будуть з нього наслідки, ти ніколи б не зробив нічого подібного”. Хіба це не те ж саме, про що говорить батько?
Льоня задумався, дивлячись убік і підперши голову долонею. А може, зрештою, взяти й розповісти батькові про все це, порадитися з ним? І про табірні справи, і про нову витівку Віктора Сумського, сказати, що він і радий би щось зробити з цим, але не знає, не може придумати, що саме? Правда, правда, — взяти і сказати про все-все! Можливо, батько і дасть раду, як траплялося це Іноді раніше?..
Втім, час уже був втрачений. Бо батько, що також сидів мовчки і запитливо дивився на сина, чекаючи, мабуть, що той сам про щось розкаже йому, махнув рукою:
— Здається, все це — надто загальні розмови, Льоню. Щось у нас з тобою в них зараз не клеїться. Ти вперто мовчиш, хоч я й дуже хотів по-дружньому допомогти тобі. Що ж, хай буде, як є. Я, власне, хочу нагадати ще раз про своє рішення не пускати тебе влітку до піонерського табору на березі моря, якщо ти не виправишся. Подумай, Льоню, зваж на це. Мені дуже неприємно, бо я знаю, скільки надій ти покладав на поїздку до моря, та ще й вперше в житті. Але я інакше не можу. Оце тобі, до речі, і випадок поміркувати про вчинки і наслідки. Якщо будуть погані вчинки — поганими будуть і наслідки: ти не поїдеш до табору, не опинишся влітку на березі моря. Розумієш?