— Розумію, — самими губами відповів розгублений Льоня.
— Ну, а якщо розумієш, то йди вечеряти та лягай спати. Вже пізно. І подумай добре про те, що я сказав.
Батько вийшов з кімнати, залишивши Льоню на самоті.
Зрозуміло, що ця розмова, а особливо її кінець, не поліпшила настрою Льоні. Хіба він і сам не знав, що батько має рацію? Хіба він і сам не розумів, що заплутався в своїх справах? А чим допомогти, як виплутатися?
Зрештою, збіг поганих обставин не такий уже важливий. Ну, була двійка чи навіть дві, — їх можна виправити, не такий вже Льоня дурний, щоб не вміти добре відповісти вчителям. Треба тільки готувати уроки, це ясно. Клякса, одірвана підошва — це також дурниці. А от витівка Віктора Сумського — це серйозніше. Тут так легко не викараскаєшся. Краще б він і справді нічого про неї не знав…
“Вчинки, наслідки… — бурмотів незадоволено Льоня, лягаючи спати. — Легко говорити про такі речі. А от як завадити Вікторові здійснити його думку, якщо він і справді принесе завтра до школи цей клятий тютюн?”
А ще й табірні справи, в яких він також заплутався завдяки цій ощадкасі часу!..
І зовсім несподівано в Льоні майнула думка: “От коли б запитати про історію з Віктором у Тамари? Що б вона порадила?”
— Нічого путнього, — роздратовано відповів Льоня сам собі, забувши, що він говорить вголос. — Хіба таку складну справу може розв’язати дівча? Теж мені суддя!
Але ця думка, раз народившися, вже не давала Льоні спокою. Хіба він обов’язково мусить робити так, як скаже Тамара? Безумовно, ні! Йому просто цікаво, що саме вона порадить. А зробити по-своєму він завжди зможе. Чому б і справді не запитати? Просто з цікавості, більше ні для чого… так, між іншим…
І рука Льоні мимоволі потяглася за зеленою книжечкою ощадкаси часу.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
де, зрештою, відбувається вирішальна розмова з Віктором Сумським і з’ясовується те, що мав у майбутньому зробити Льоня Куценко, але ще не відомо, чи зробить він це насправді.
Втім, здійснити своє бажання виявилося не так легко. І не тому, що Льоні щось заважало, а через ту кляту звичку ощадкаси часу видавати виписані по талону хвилини не так, як хотілося хлопцю. Справді, коли б нові п’ятнадцять хвилин, що їх виписав Льоня, припали на продовження попередньої розмови з Тамарою, це було б дуже добре, і все, мабуть, з’ясувалося б.
Але щойно він поклав новий талон під свій годинник і, ясна річ, опинився в таборі, як виявилося, що Тамари як на лихо тут немає. А сам Льоня сидів у читальні і тримав у руках книжку.
То була, правду кажучи, надзвичайно цікава книжка — записки першого космонавта світу Юрія Гагаріна “Шлях у космос”. І на її розгорнутій сторінці йшлося саме про те, як Юрій Гагарін опинився в стані невагомості і через це загубив олівець. Проте сьогодні нічиї пригоди, навіть такі, що сталися з Гагаріним, не цікавили Льоню Куценка! У нього зараз було надто багато своїх власних ускладнень.
“Зрештою, якщо подумати, хіба зі мною не стався отакий самий стан невагомості? — подумав він безпорадно. — Ось втратив зараз грунт під ногами, навіть не мандруючи в космосі… і зовсім не знаю, що мені тепер робити…”
Він підвів голову І оглянувся. Нікого немає, всі кудись пішли. Де ж це Тамара? Шукати її — але ж тоді може не вистачити виписаних п’ятнадцяти хвилин…
Льоня почухав рукою потилицю. Що його робити?
І раптом він почув знайоме дзвінке клацання язиком. Воно лунало звідкись збоку, немов з-за вікна. Хто це клацає? Так умів робити лише Віктор Сумський. Але ж він лишився десь там, у шкільному житті Льоні, його тут, у таборі, немає. Може, це тільки здалося?
Ще раз долинуло клацання — виразніше, ясніше. Сумніву не було, це Віктор! Та й який міг бути сумнів, коли ось за вікном з’явилася знайома завжди розпатлана голова самого Віктора! Він дивився на Льоню, по-змовницькому підморгуючи одним оком. Потім ображено скривився і запитав:
— Ти чого ж задаєшся? Хіба не чуєш? Я кличу-кличу, а він сидить, немов той пан, і уваги не звертає.
— Ти… ти мене кликав? — здивовано перепитав Льоня. — А хіба… хіба ти теж тут?
Віктор голосно зареготав:
— Та ти, мабуть, заснув і досі не прокинувся! А де ж мені бути? От дивак! Ну, іди сюди, мені ніколи.
Льоня вийшов з читальні розгублений. Значить, Віктор Сумський також у таборі… а його ж Льоня менше за всіх хотів би побачити тут.
Віктор одразу схопив Льоню за руку і відвів вбік. Тут він за звичкою таємничо озирнувся і зашепотів:
— Все гаразд, Куценку! Я придумав так, що вони довго пам’ятатимуть… і як помруть, і тоді не забудуть цього! Ого, напевно! Май на увазі, я жодного слова комусь не сказав би про це, бо знаю — зрадять! А тобі скажу тільки тому, що ти свій хлопець і, якщо пообіцяєш, то вже нікому не скажеш. Я це знаю: адже коли ми ще з тобою затівали справу з нюхальним тютюном…
“Ой! — раптом майнуло в голові Льоні. — Адже це та сама його витівка! Це що ж, виходить, я так і не спромігся викрутитися з неї? І значить…”
— …ти теж не зрадив, хоч, звісно… Ну, зараз мова не про це, — обірвав свою думку Віктор, помітивши збентеження Льоні, — а про інше. Я добре обміркував усе!
Льоня очікувально дивився на Віктора і мовчав. Добре ще, що Віктор Сумський і не чекав його відповіді. Він присунувся ближче і зашепотів:
— Головне, ти май на увазі: я тодішньої бійки аж ніяк не хочу згадувати! Ну побилися, ну довелося тобі звалити мене, бо я вивернув руку, то й що ж? Хіба це може псувати взаємини між нами?.. Звичайно, ні! І я не пам’ятаю нічого, наче от узяв І викреслив усе з пам’яті. І тобі раджу.
Льоня знову нічого не розумів. Про яку бійку говорить Віктор? І начебто про те, що Льоня його якось переміг? Та. що це за нові загадки? А Віктор так само хвацько продовжував, оглядаючись, чи не почує його хтось:
— Ми їм покажемо, як порядки встановлювати! Вони думають, якщо вони в раді, то з ними вже нічого й не можна зробити? Е, ні, не на такого наскочили! Оцього не можна, те заборонено, туди не йди, того не роби. Ач які! Я не для того їхав сюди, щоб вони мною командували! Вони в мене всі рота пороззявляють, бо ніколи такого, звісно, не бачили. Ух, який я на них лютий!
— Та що ж ти хочеш зробити? Що ти вигадав? — не витримав нарешті Льоня.
Віктор Сумський знов озирнувся, подивився навколо. Ні, нікого немає. Тільки верхівки кипарисів шумлять — там, мабуть, завжди вітер гуляє.
— Он бачиш вікно на першому поверсі? — вказав рукою Віктор і зразу відсмикнув її, щоб ніхто не помітив цього жесту, яким він міг би видати себе. — То спальня дівчат! Розумієш? Там вони всі підібралися такі недоторкливі — ах-ах! Коли що скажеш, обов’язково чіпля, — ються, а дехто навіть зразу біжить Вірі Петрівні фіскалити. Ну так от. Тут-таки, біля вікна дівочої спальні, є пожежний кран. І рукав теж поблизу, в під’їзді. Я вночі візьму цей рукав, потихеньку прикручу його до крана і засуну у вікно. Вони спатимуть, ха-ха-ха! Спатимуть і нічого не будуть знати! А ми пустимо воду! І вона заллє спальню. Адже кран тільки відкрий! Вода одразу рине і заллє спальню, вони й попливуть не гірше, як у морі! Ха-ха-ха! Прокинуться вже у воді! От зніметься галас! Попливуть наче русалки! Ха-ха-ха!