Сівши за стіл і удаючи, що старанно повторює вчорашні уроки, Льоня гарячково міркував.
Події останніх днів, раніше незрозумілі, він починав тепер уявляти собі, знаходити між ними зв’язок. Правда, лишалося ще кілька дрібниць, але про них можна було й не згадувати.
Цей поганий вчинок, за який йому докоряла Тамара, вчинок, що його розглядала рада загону в таборі, мабуть, і був тим, на який підмовляв Льоню Віктор. Високий, веселий Володя, що виступав на раді, мав рацію: якщо трапилася та божевільна вихватка з пожежним краном, яку хотів зробити Віктор Сумський, то це, безперечно, було диким хуліганством. Але ж Льоня зовсім не бажав цього зробити! І він, до речі, нічого ще не зробив і не зробить, хоч би як напосідав Віктор.
І все ж таки це, очевидно, сталося…
Думки плуталися. Льоня ніяк не міг розібратися в тому, що мало статися і що сталося. Якщо він не зробить того вчинку, якщо не дозволить Вікторові налякати вночі дівчат, — тоді ж не буде й ради загону. Втім, вона була!..
Значить, він таки зробив так, як наполягав Віктор. Зробив поза своєю волею, чи що?.. Тут нічого не можна було втямити.
Ну гаразд. А хіба те, що вигадав Віктор Сумський в школі, оця витівка з нюхальним тютюном, — хіба це не було таким самим хуліганством? Безумовно, було. І наслідки з цього обов’язково мусили бути поганими, хоч як не міркуй. Значить, брати участь у цьому також не слід. Сумнівів тут немає, в цьому Льоня і раніше був певний. А як же йому бути?..
“Зрадник… боягуз… зрадник… боягуз!” — здавалося, ще лунало у вухах Льоні те, що говорив розлютований Віктор. Ні, ні, Льоня не зрадник і не боягуз!
Він ніколи не виказував товаришів. Він і сам не відмовлявся брати участь у різних справах. Проте раніше це виходило якось не так. А тепер він просто не хоче бути причетним до того, що здається йому відвертим хуліганством! Хіба це значить бути боягузом? А якщо він навіть і перешкодить якось Вікторові зробити те, що той задумав, — хіба це також буде зрадою?..
А може і буде… бо ж Віктор йому про все розповів, довірився, як другові.
Льоня шукав відповіді і не міг знайти її. Тим більше, такої вичерпної, ясної відповіді, після якої він добре знав би, що йому слід робити, як вчинити, щоб усе було гаразд з погляду справжніх товариських законів. І порадитися не було з ким…
Похмурий, зосереджений, він зібрав книжки й зошити і пішов до школи. Хоч би по дорозі щось придумати! Адже буває, кажуть, таке, що людині раптом щось несподівано приходить в голову, наче вона помітила те, чого раніше не помічала, — і зразу все стає ясним, чітким. Наприклад, у книжках таке час від часу трапляється: Льоня не раз помічав це.
Але, мабуть, то буває тільки тоді, коли письменник хоче допомогти своєму героєві щось негайно вирішити. Ось заплутає його так, що той цілком неспроможний щось сам зробити, І тоді допомагає героєві викараскатися із важкого становища. Але ж тоді все це не герой вирішує, а сам письменник… Йому, звісно, добре, на те він і письменник! А тут — нічого не вимудруєш, хоч помри!..
Школа зустріла Льоню звичним гомоном, азартною грою в сніжки. Одна сніжка, немов випадково, потрапила в груди Льоні, що похмуро проходив повз граючих. Хтось розсміявся, а один з учнів тихенько, але так, щоб його добре розчули, мовив:
— Ну, тримайсь! Льоню Куценка зачепили! Ось він зараз так дасть, що тільки держись!
Але Льоня пройшов далі, навіть не озирнувшися, наче й не помітив сніжки. Глибоко задуманий, він ні на що не звертав уваги. Що робити? Як виплутатися з того становища, в яке він мимоволі потрапив?..
Льоня підходив уже до класу, коли раптом його серце затіпалося в грудях і немов обірвалося. Коридором йшов Віктор Сумський! Його волосся було, як і завжди, скуйовджене, на обличчі був такий вираз, наче він рішуче незадоволений всім навколишнім. Він щось насвистував собі під ніс.
Побачивши Льоню, Віктор значуще підморгнув йому.
— Ну як? — спитав він за звичкою дуже таємничо. — Надумав? Хо-хо, та в мене, правду кажучи, і сумніву не було. Щоб отакий хлопець, як ти, і раптом злякався? Ні, сказав я собі, то в нього просто був поганий настрій. Оце й усе. А я приніс те, що ми вирішили!
І, глянувши на всі боки, він ляснув себе по здутій кишені куртки. Очі його хитро блиснули:
— Тільки поспішати не варт, — зауважив він. — Адже геометрія у нас сьогодні на третьому уроці. Значить, зробимо нашу справу під час великої перерви. Будь напоготові, Куценку!
Льоня щойно розкрив рота, щоб сказати, що він усе одно не братиме участі в цій “справі”, як Віктор уже побіг далі.
— Вікторе! Вікторе! — гукнув Льоня.
Але саме в цей момент задзеленчав дзвоник. Починалися заняття. Розмову, хоч яка вона була важлива для Льоні, доводилося відкласти.
Мишко Розумієнко здивовано поглядав на Льоню: адже хлопець сперся ліктями на парту, поклав голову на руки і весь час дивився на дошку. А може й не на дошку, а кудись ще, у невідому далечінь?.. Здавалося, він був украй заполонений якоюсь невідчепною думкою. Якою саме? Але в нього не можна було нічого довідатися, бо коли Мишко, зацікавлений, звернувся до нього, то Льоня, мабуть, не почув його запитання.
Це був урок географії. Нічого, отже, не було дивного і в тому, що вчитель Петро Олександрович також помітив відсутній, замріяний погляд Льоні і викликав його до дошки:
— Невже ж на тебе, Куценку, не вплинув минулий випадок? Сидиш, я бачу, і гав ловиш! Напевно, ти й зараз зайнятий чимсь зовсім іншим, ніж наша географія. Ану, відповідай мені урок!
Льоня вийшов до дошки. Правду сказати, його зараз мало цікавило те, як саме він відповість. Зрештою, що таке двійка з географії? Ніщо, принаймні в порівнянні з тими думками, які не давали йому спокою. Хіба в тій двійці справа?.. Через дві години буде велика перерва, Віктор Сумський вимагатиме, щоб він взяв участь у цій проклятій справі, інакше він, Віктор, розкаже всім, що Льоня боягуз і взагалі… А ще ж лишається історія з пожежним краном, з якої теж треба знайти якийсь вихід…
Але все ж таки урок Льоня знав добре. Він відповів без єдиної помилки, легко й вільно, навіть не задумуючись. Петро Олександрович задоволено слухав його і нарешті сказав:
— Прекрасно, Куценку! Поставлю я тобі ще одне запитання з минулого уроку. І коли ти на нього так само відповіси, ми зразу ж таки остаточно ліквідуємо наше з тобою попереднє непорозуміння. Згода?
Льоня кивнув головою: хай буде так, зрештою — йому байдуже. Що там ті запитання Петра Олександровича, якщо інші, важливіші, так і лишаються нерозв’язаними?
— Ану, скажи нам, які річки беруть початок на Гімалаях та в Тибеті?
Льоня на мить задумався, проте одразу ж таки твердо й чітко відповів на запитання.
— Можеш іти на місце, Куценку. Раджу тобі й надалі так відповідати і бути уважним. Адже ти можеш бути таким, я певен цього, — сказав з задоволенням Петро Олександрович.
Рука його вивела в журналі красиву п’ятірку.
До самого кінця уроку Льоня сидів нерухомо. Але Петро Олександрович помилявся, коли вважав, що Льоня уважно слухав його пояснення. Думки хлопця були далеко — на березі теплого синього моря, в піонерському таборі. І поступово в тих думках вимальовувалося рішення, рішуче й незаперечне:
“Я не знаю, як бути з Віктором Сумським і з його витівкою в школі. Я розгубився. Отож, треба дізнатися, що трапилося з другою витівкою Віктора там, у таборі. Адже там це все одно вже було, і нічого з тим не вдієш. Коли я довідаюся про все, що сталося там, і як воно вийшло, і як мені довелося робити, — тоді, напевно, я й тут знайду вихід!”