Задзеленчав дзвоник. Перерва! Можна виписати талон і опинитися в піонерському таборі. І враз тривожна думка промайнула в голові.
“А що коли ощадкаса часу дасть мені за своєю звичкою зовсім не потрібні п’ятнадцять хвилин, а цілком інші? Я ж тоді ні про що не дізнаюся. А, все одно! Буду виписувати талони один за одним, доки не натраплю на те, що мені потрібно!”
І, щоб не гаяти даремно часу, Льоня виписав чек аж на двадцять хвилин. Спинившися біля вікна в коридорі, він підсунув чек-талон під свій ручний годинник.
Одразу навколо нього потемнішало, за вікном зникло яскраве денне світло, що відбивалося від сніжної ковдри, яка вкривала землю. Саме вікно прочинилося, і звідти повіяв теплий вітерець.
Але Льоня не здивувався ані на мить. Хіба ж він не знав, що опиниться в таборі?
Втім, що мусило трапитися з ним сьогодні? Яку несподіванку приготує для нього ощадна каса часу?..
Цього Льоня, звісно, не знав!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
дуже багатий на захоплюючі події в піонерському таборі, під час яких Льоня Куценко і справді змушений відповідати за те, чого він і в думці не мав зробити.
Проте міркувати довго не довелося. З-за вікна долинув тихий голос Віри Петрівни, тієї приємної, веселої жінки в білому халаті, що зустріла Льоню в таборі:
— Куценку, а чого це ти стоїш біля вікна? Спати час, спати! Дивись, всі вже сплять, а ти наче про щось мрієш,
Льоня озирнувся: справді, в його палаті всі вже лежали в ліжках. Дехто навіть, напевно, солодко спав. Дійсно, чого це він стоїть біля вікна?
Навшпиньки підійшовши до ліжка, Льоня сів і нахилився, щоб зняти сандалії. Ніщо не порушувало нічної тиші. Десь у далині рівно шуміло море, зітхаючи раз у раз, хвилі з розміреним плюскотом розбивалися об берег.
— Клац! — раптом пролунало за вікном. Льоня здригнувся. О, він добре знав цей звук!
— Клац! — пролунало знову, ще голосніше.
То був Віктор Сумський! Він таки викликає його! Що ж робити? Удати, наче спиш?..
Але Льоня не встиг гулькнути в ліжко, як у вікні показалася голова Віктора Сумського. Він зазирнув у палату, знайшов очима Льоню і підморгнув йому. А потім ще й поманив пальцем, наче йому, Вікторові, належало виключне право розпоряджатися часом Льоні.
Хлопець все ще сидів на ліжку, немов боячись поворухнутися. Віктор мовчки дивився на нього. Втім, ось його губи щось виразно прошепотіли.
— Боягуз! Зрадник! — скоріше догадався, ніж почув Льоня.
Ах, так? Ні, він не боягуз і не зрадник! Він вийде! Вийде, щоб просто довести це Вікторові! Але робити, звісно, нічого не буде. Недарма він весь час міркував про витівку Віктора і остаточно вирішив не брати в ній участі. Більше того, він спинить Віктора і не дозволить йому здійснити ганебний задум.
Скуйовджена голова у вікні задоволено спостерігала, як Льоня швидко нахилився, застібнув сандалії, обережно пробрався між ліжками товаришів, щоб не розбудити когось, і вислизнув з палати. Тоді Віктор і собі зіскочив з виступу на стіні, на якому стояв, і пішов до вхідних дверей.
За півхвилини Льоня вибіг до нього. Він схопив Віктора за руку, подивився йому прямо у вічі, немов закликаючи до щирої і відвертої розмови.
— Слухай, Вікторе, — сказав Льоня. Голос його тремтів від хвилювання. — Цього не можна робити! Не можна, розумієш?
Дивно, але Віктор Сумський чомусь посміхався. У непевному світлі, що падало з вікна, Льоня бачив його дрібні зуби, бачив навіть щербинку серед них, через яку Віктор спритно спльовував. Ось він звільнив руку і обійняв Льоню за плече.
— Дурний ти, Куценку! — мовив він, усе ще посміхаючись. — Та я й сам уже так вирішив. Ну, не треба, то й не треба, хіба я наполягаю на чомусь? Воно й справді від цього діла тхне чимсь. Тільки ось що: давай відійдемо звідси. По-перше, тут світло — бач, від цього ліхтаря. По-друге, чого доброго, ще й Віра Петрівна може знову прийти. Я й так чекав-чекав, доки вона піде звідси…
Його рука м’яко, але наполегливо підштовхувала Льоню, що просто не вірив своїм вухам. Отак легко, без будь-якої боротьби Віктор змінив свою думку? Та невже ж це може бути?.. Ну, тоді все гаразд! Прекрасно, краще й не може статися! Проте…
Вони відійшли вбік, у глибоку тінь, що її відкидали високі запашні кипариси. Льоня все ще недовірливо позирав на Віктора: дуже вже це було несподівано, навіть неймовірно!
Віктор зашепотів на вухо Льоні:
— Ти думав, що я розсердився на тебе, так? Ех, ти! Та хіба ж я був би тобі приятелем, коли б звернув увагу на це? Якщо я вже про тодішню бійку з тобою забув, то про що тут говорити? Тим більше, що я й сам уже перехотів зробити цю штуку з краном. А те, що ти вийшов, не побоявся, це дуже добре! Бач, раптом і довів, що ти зовсім не боягуз. Добрий ти, я тобі скажу, хлопець, Куценку! Через це я тебе так і люблю!..
— Значить, ти й справді зрозумів, що це було б хуліганством? — тихо перепитав Льоня.
Він ще не заспокоївся остаточно.
— І скільки ж разів тобі треба це повторювати? — немов розгнівався Віктор. — Тобі сказано вже, і досить! Ходімо, я тобі щось цікаве покажу!
Хлопці попрямували до одного з корпусів. У цей час місяць, що досі ховався за хмарами, визирнув з-за них. Його бліде сріблясте сяйво залило все навколо. ї тут Льоня побачив те, на що аж ніяк не сподівався. Він не міг стриматися й голосно вигукнув:
— Ой, Вікторе! А ти ж казав!..
Міцна рука Віктора Сумського схопила його за плече. Глузливий голос загрозливо пролунав над його вухом:
— А ти і справді хотів вислизнути? Дізнатися про все чисто, а потім у кущі? Не вийде! І не викручуйся: Цього разу в мене руки міцні, я вже їх не виверну! Тихше, ти, боягуз! Бо коли нас тут з тобою застукають, то обом погано буде…
У примарному світлі місяця Льоня бачив пожежний кран, що стояв біля стіни. До нього вже було пригвинчено шланг, прокладений до відчиненого вікна на першому поверсі. Кінець шланга лежав на підвіконні й навіть спускався до кімнати.
Льоня знав це вікно, обвите зеленим диким виноградом. Так, так, це було вікно спальні дівчат!
— Хто… хто все це зробив? — затинаючись, спитав він, боячись висловити свої думки.
— Звісно, я! — гордо відповів Віктор. — Ще перед тим, як кликати тебе. Бо ж ти, чого доброго, міг і перешкодити мені. А тепер — тихо! Тепер ти вже нічого не вдієш. Адже ж хто повірить, що я тебе силоміць привів сюди на все готове? Всі, безумовно, думатимуть, що це ми зробили з тобою удвох. Ага? І відповідати будемо також разом, якщо засиплемось! Ха-ха-ха! Гарненько я придумав, чи не так? А ти, мабуть, вважав, що я вже остаточно дурний, ага?.. Думав, що коли ти раз узяв верх наді мною, то так і далі буде? Я ж тобі говорив, що коли б у мене тоді не підвернулася рука, то я б тобі показав! І покажу ще! Ач, він думав, що оцим скиглинням так уже й вплинув на мене! Не з таких Віктор Сумський!
Льоня мовчав, приголомшений такою підступністю. Все загинуло! Справді, хіба ж можна йому тепер відступитися? Хто йому повірить? Всі скажуть, що він бреше, бо хоче виправдатися… Хоч би вирватися, втекти од Віктора, щоб не бачити цього! Та де там, Віктор сильніший за нього, хоч він чомусь уже не раз згадував про те, що Льоня колись бився з ним і навіть переміг. Але ж Льоня добре пам’ятає: ніколи такого не траплялося, і він, звісно, ніколи не перемагав Віктора, відомого в школі забіяку…
— От зараз ми й почнемо, — шепотів Віктор. — Не дуже зручно відкручувати лівою рукою, але нічого не зробиш, доведеться, щоб правою тримати тебе, боягуза! І не намагайся вирватися, все одно нічого не вийде!