— Ах, як мені це подобається! Я часто приходжу сюди, до Жаб’ячої печери. Сиджу, дивлюся крізь отвір на море, все навколо мене зелене-зелене, наче морська глибина… в ній добре видно каміння, і маленькі рибки, і крабів, і водорості… І я сиджу і мрію, сиджу і мрію…
Вона й справді сіла на камінь, сперлася на коліна ліктями, поклала голову на руки. І задумливо дивилася на вузеньку стрічку моря, що мінилося різними відтінками зелені, погойдуючи під сонячними променями дрібненькі хвильки. Льоня теж сів біля неї.
Він напружено думав: це, очевидно, і є та сама Жаб’яча печера, до якої Тамара обіцяла повести його, якщо він зробить усе так, як вона вимагала. Значить, він так і зробив? І засідання ради загону також уже закінчилося?.. Ну й незручно ж ощадкаса часу видає ці виписувані ним хвилини! Ніколи не знаєш, на яку подію з свого майбутнього життя натрапиш, завжди все чисто переплутається. Ну гаразд, слізьми справі не зарадиш. Найважливіше було б дізнатися у Тамари нарешті, в чому його обвинувачували.
— Значить, Тамаро, ти більше на мене не сердишся? — несміливо запитав Льоня. Дівчина рвучко повернулася до нього, наче вона вже чекала цього запитання.
— Звісно, ні! — палко відповіла вона. — Після того, як ти все розповів. Ну, спочатку я ще сердилася, коли ти на раді стояв і мовчав. І не витримала! Я зрозуміла, що ти й далі стоятимеш і мовчатимеш, хоч ріж тебе на шматки. Бо тобі, ясно, було дуже соромно говорити про все це. І тоді я вирішила розповісти все чисто за тебе. Ти ж пам’ятаєш? А далі вже й ти заговорив. Мабуть, тобі вже легше стало. Ну, скажи, Льоню, хіба я не вірно казала тоді? Пам’ятаєш: коли б ти знав, розумів, що може вийти з твого вчинку, які будуть з нього наслідки, ти ніколи не зробив би нічого подібного. Правда?
Льоня кивнув головою: певна річ, тепер він, безумовно, не зробив би того, через що заварилася вся ця каша. От тільки б дізнатися, що тоді було!
Тим часом Тамара знову замріяно подивилася на море. Не повертаючи голови, вона сказала:
— Ну, нічого… тепер все гаразд, ми можемо приятелювати з тобою. Адже так? Ти хочеш цього, Льоню?
— Ну аякже? Звичайно, хочу! — з охотою погодився він.
— І я теж, — задумливо проговорила Тамара, все ще не відриваючи очей від моря. А потім жваво додала, повернувшись до Льоні: — А я ніколи й не вірила, що ти можеш зробити щось погане! Я ж добре пам’ятаю, як ти тоді заступився за мене… Коли б не ти, о, тоді мені було б важко!
— Я? — здивовано вихопилося в Льоні.
Мабуть, в його голосі відчувалося враження цією новою несподіванкою: про що Тамара, зрештою, говорить? Коли це він заступався за неї?
Льоня одразу ж таки змовк, чи не відкусивши собі язика: справді, хіба ж можна було отак зразу заперечувати? Тамара між тим запитливо поглядала на нього. Проте вона, очевидно, вважала, що Льоня просто скромничає.
— Навіщо ти вдаєш, ніби не пам’ятаєш цього? — з м’яким докором мовила вона. — Це зайва скромність. А для мене той вчинок мав дуже велике значення. Тоді я вперше відчула, що ти справді добре ставишся до мене. І це було для мене так приємно, так приємно, Льоню. Гаразд, гаразд, досить з тебе. Іди на місце!
Що таке? Льоня широко розплющеними очима подивився на Тамару. Але її вже не було перед ним. Замість дівчинки він побачив вусате обличчя вчителя Івана Петровича:
— …Тепер ми перевіримо, як знає цю теорему Куценко. Іди, йди, не вагайся, Куценку! Ми вже переконалися, що РозумІєнко, нічого не вдієш, знає теорему досить добре. Сподіваюсь, що й ти знаєш її не гірше, га? Ну, продовжуй з того місця, на якому спинився Розумієнко. Адже ж я бачив, як ти слухав.
Щоки в Льоні палали, коли він Ішов до дошки, де білів великий трикутник, намальований Мишком. “З того місця, на якому спинився Розумієнко…” А де саме він закінчив? Хоч убий, Льоня цього не знав. З бокової парти долинуло чиєсь співчутливе виразне шепотіння:
— Кут А… кут А…
Затинаючись, Льоня повторив:
— Кут А… — і знову спинився.
Він розгубився остаточно. Схиливши голову, він чув, як учитель говорив:
— Що ж, маємо яскравий доказ того, як погано впливає неуважність. Ти, я бачу, нічого не можеш сказати, Куценку. Найпростіший доказ для тебе непосильний. Очевидно, ти зовсім не готувався дома. Шкода, я вважав тебе більш дисциплінованим…
— Я, Іване Петровичу…
Більше Льоня не спромігся нічого сказати. Та й навіщо було б це?
Рука Івана Петровича вивела в журналі чітку жирну двійку. Цього тільки ще бракувало!
Коли Льоня понуро йшов на місце, губи в нього тремтіли. Пропало все! Що він тепер скаже дома? І це після всіх попереджень батька, після всього, що йому довелося вислухати…
Він відчував на собі співчутливі погляди товаришів. Навіть Мишко Розумієнко турботливо посунувся, даючи йому місце на парті: він уже забув про початок тих ускладнень, які призвели до нової двійки, одержаної Льонею. Звичайно, Мишко добрий хлопець…
Але все це не допомагало Льоні…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
де починається важлива розмова з Віктором Сумським, під час якої з’ясовуються різні серйозні обставини, а також викладаються думки про те, як марно пропадають добре вивчені уроки.
Урок скінчився. Льоні не хотілося ні на кого дивитися, ні з ким розмовляти. Він вийшов на сходи, сперся на поруччя і похмуро дивився вниз.
Батько вчора казав:
“Ти кожного разу обіцяєш, що все буде гаразд, і кожного разу не додержуєш слова”.
Отак вийшло й сьогодні! Найбільш образливо те, що Льоня добре вивчив цю кляту теорему. І коли б він не замріявся перед тим, як Іван Петрович вирішив звернутися до нього, то все було б гаразд. А хіба можна було не задуматися, коли той талон був усього на п’ять хвилин? Хіба ж знаєш, де впадеш?.. Виписуєш чек на п’ятнадцять хвилин — і потрапляєш на цілком неприємні речі. А тут — так добре було розмовляти з Тамарою в Жаб’ячій печері, і раптом він виписав талон усього на п’ять хвилин, та ще на закуску й оця прикрість: двійка з геометрії.
Так, безумовно, ощадкаса часу — хороша, цікава річ. І працює вона бездоганно, без жодного відмовлення. Але погано, що ніколи не можна знати заздалегідь, куди саме ти потрапиш, чи на добре, чи на погане. Відомо лише, шо опинишся в таборі на березі моря, а в яку саме мить і з якими наслідками, невідомо.
Раптом хмурі думки Льоні перестрибнули на інше. Стривайте, але ж усе це — його майбутній час! Літній час, табірний! А батько обіцяв не пускати його влітку до табору, коли він не виправиться. І батько завжди дотримує свого слова. Тоді, виходить, не бувати Льоні цього літа в таборі, та ще й на березі моря. А ощадкаса часу твердить, що йому, навпаки, доведеться поїхати, і не кудись там, а саме в Крим, на берег моря.
З одного боку — батько не пустить. З другого — мабуть, ощадкаса часу знає ж таки, який в Льоні буде майбутній час. І вона не видавала б ці хвилини, коли б він не побував згодом у таборі. НІ, все це надто складно, щоб можна було в усьому розібратися. І все ж таки, знаючи твердість батька в його рішеннях, доводиться думати, що не бувати Льоні в таборі…
— Не бувати, — сказав він уже вголос.
Значить, він не бачитиме й Тамари, навіть не познайомиться з нею? А може, він ще встигне виправитися і батько змінить думку?.. Хто знає, що станеться в майбутньому… Коли Льоня не поїде до табору, то він, певна річ, і не зробить там якихось ще й досі невідомих йому поганих вчинків, батькові не доведеться червоніти за нього. Це добре. Але тоді, виходить, у Тамари не буде підстав думати, що він зробив якісь хороші вчинки, заступався за неї, як вона сказала, і що вона йому дуже, дуже вдячна… А тут уже нічого доброго немає. Хіба ж можна про щось додуматися, коли все так заплутано?