І все ж таки хай не такі вільні були б вони подеколи.
Хан би, скажімо, не бачили того, чого бачити не хочеться.
Хай би заплющились на того, кого кортить десятою дорогою обійти. Вгадаєте чи ні, хто саме так спротивився, Що став гіркіший печеної редьки? Наш-таки яблунівський зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря! Віщувало серце, що маю остерігатись цього чоловіка, але якби ж то я вмів слухатись... А тепер – хай би очі не бачили його, якщо він таки є на цьому світі, а не бачитимуть очі, то здаватиметься – наче й нема зоотехніка, болото ковтнуло.
Але ж очі не слухаються – бачать триклятого Невечерю то на корівнику, то на артільному господарстві, то біля колгоспної контори. А раз бачать, значить, є наш яблунівський зоотехнік, а заодно є все те горе, що ним завдане.
Очі мої щедрі, очі мої вільнорожденні, хай для вас усе зостанеться в цьому світі таким, як є, ось тільки не дивіться на зоотехніка, не бачте його, не помічайте!
Але ж нема ніякої принуки моїм очам, управи нема й примусу – вільні бачити Яблунівку, то бачать і зоотехніка у Яблунівці, а раз бачать його, ошуканця, багатоженця й гульвісу, то горе моє не вигадане, а справжнє...
Отого дня, коли сталась пригода з мишею, відбулась розмова з Невечерею, – ох, очі мої не бачили б зоотехніка, то не було б такої розмови!.. Знаю добре, що годі лаяти й проклинати, що пора все до ладу розказати, а чомусь здається: раз не оповідаю притичини – мовби й не було її... Краще б я забудьків наївся, краще б ударив себе в губу й забув рахубу, краще б сам собі забив баки, – але ж ні, пам’ятається, само на язик проситься!
Значить, після пригоди з мишею стрівся я на колгоспній фермі з зоотехніком Невечерею і впізнати не годен чоловіка. Никав останнім часом похмурим роззявлякою, якому голоблею можна прямо в рот заїхати, а тут знову сяє новою копійкою, засміється – дрібушки реготу сиплються з грудей, наче горох об стінку. То ходив неохайний (на шиї хоч гречку сій, під нігтями хоч капусту сади, мало не по вуха у смолі), а тут і вмився, й причепурився. Годинник почепив на руку – так і поглядає на циферблат, наче на поїзд має квапитись.
– Трохиме Трохимовичу, – звертаюсь, – чого це ти женихом діло біля худоби? Так, наче задумав залицятись до перистої Маньки.
Кумачевий вид його вмить іще дужче почервонів, обернувшись на переспілу полуницю, а дивовижно лукаві перепели очей крилато затріпотіли під кущуватими пшеничними бровами. Сміх бризнув, видзвонюючи чистим кришталем.
– Правда твоя, Хомо! Бо перше я мав кров бурякову і душу часникову, не годний ні до діла, ні до роботи, а тепер знову став людиною, вже, як ото кажеться, не поведу коня кувати, коли кузня згорить!
– Та видно, що не схожий на того, котрий ні богу свічка ні чорту надовбень!
– Бо нарешті з бабою своєю розлучився. Важкий ворог, як у себе вдома та у своєму роді, а вона ж мені була за хатнього ворога. Не було між нами ніколи ні солом’яної згоди, ні золотої звади. Била словами більше, ніж дубиною.
– Нежонатому пху, – кажу, – а жонатому й жінка в очі наплює.
– Вона ні пава й ні ґава, ні до села й ні до города, ні до ліса й ні до біса, то хай тепер сама спробує покалантарити на цьому світі, хай сама себе кусає та горлянку перегризає.
– Тепер, Трохиме Трохимовичу, можеш і попарубкувати, – сміюся. – Бо хороший вус, як то говориться, знайде собі кус.
– А тобі, Хомо, хочу могорич поставити. Гайда в червоний куток, там дещо маю...
В червоному кутку мав стару солдатську планшетку, а в планшетці – пляшку сивенького самограю, хліб і шматок сала. Я й не питаю, за що могорич, бо могорич – полюбовна річ, що до рота попало – те не пропало. З горла пляшки смикнули, хекнули, загризли, тоді зоотехнік обіймає мене, цілує й каже:
– Велике тобі спасибі, Хомо Хомовичу!
– За віщо дякуєш, Трохиме Трохимовичу? – торопію. – Хоч із доброї губи добрі й слова твої, та до тями ніяк не візьму.
– Що по правді живеш, не з отих, що брешуть, мов шовком шиють, не слизькоязикий. На тебе дивлячись, і самому закортіло не собачими стежками ходити, де ото ведмідь щебече, а на пряму дорогу вибратись.
– Хіба ти, Трохиме Трохимовичу, не на прямій дорозі? – дивуюсь.
– Я весь час у тому краю, де курей доять, а вони яйця несуть.
Не інакше, міркую, як процвітає якесь окозамилювання на фермі, зоотехнік причетний і тепер хоче покаятись.
– Все, годі! – розпалювався зоотехнік, і ситі перепели його очей пурхали під пшеничними бровами. – Брехень багато, а правда одна, хочу по правді, а не ото правити три копійки за решето бруньок. Давай, Хомо, вип’ємо цієї проклятої, бо пробудив мою совість.