– Значить, – кажу, – якби не збудив твоєї совісті, то й не розлучався б зі своєю жінкою?
– Суща істина, – радісно гримнув Невечеря, – на своє щастя.
– Авжеж, тобі тепер таке щастя, що ти й на киї випливеш... Тільки, Трохиме Трохимовичу, нащо приплітати мене? Ще гадатимуть, що насовітував.
– А ще тобі, Хомо Хомовичу, спасибі за Христю!
Й знову лізе цілуватись, наче я дівка чи бодай біля дівки вилежувався вночі.
– За яку Христю? – питаю. – За нашу яблунівську доярку?
– Ага, за нашу яблунівську доярку.
– А чому, – питаю, – ти, Трохиме Трохимовичу, дякуєш за неї?
– Кинь, Хомо Хомовичу, прикидатись отим, що голосний, як дзвін, а дурний, як довбня. Дякую за те, що чоловічою своєю роботою часто помагав Христі. Хіба я не здибав тебе на її хлівці, пам’ятаєш, коли сніпки вшивав? Совісна ти людина, ох і совісна, помагав Христі, як рідній, а вона ж тобі чужа-чужаниця. Ось твоя совість і збудила мою, що задрімала та закуняла.
– Зовсім не чужа-чужаниця, – кажу, наминаючи хліб із салом.
– Еге, говори-балакай!.. І не кум, і не сват, і не дядько рідний. її рід і твій рід, може, тільки ночували поряд.
– Не забувай, Трохиме Трохимовичу, як її сина звати.
– А як звати? Хомком!
– Отож-бо й воно, що Хомком та ще й Хомовичем, а на прізвище записаний Борозенний, як і в матері.
– То й що?
– Виходить, наче й сином доводиться мені.
– То й що?
– Значить, Христя не чужа-чужаниця, раз маю від неї названого сина.
– Повтори, Хомо, а то я щось недочувати став.
– Раз маю від Христі названого сина, то, можна сказати, вона теж начебто кимось доводиться мені.
– Ким же має доводитись Христя, коли маєш рідну жінку Мартоху, а живеш на позичках в Одарки Дармограїхи?
– Трудно сказати, Трохиме Трохимовичу, а тільки доводжусь якоюсь незареєстрованою ріднею. Бо сам добренько подумай: для Хомка Хомовича я названий батько, а для його матері вже ніхто? Е-е, для матері мого названого синка я, либонь, маю доводитись названим чоловіком.
– А хто ж тебе називає Христиним названим чоловіком? Сам називаєш?
– На перших порах, може, й сам.
– Ти, Хомо Хомовичу, як ота ворона: хоч мала, а рот має великий.
– Чому так?
– Чому? Тому що ворона великий шмат м’яса ковтає.
Зоотехнік Невечеря знову випустив на волю вільну свій
розсипчастий сміх, схожий на скаженого в своїх веселощах дракона, й той дракон-громобій стрясав червоний куток так, що стіни розсідались, що стеля могла впасти на голови.
– Ха-ха-ха! Ти, Хомо Хомовичу, говориш, мов на лопаті вивозиш. Та годі городити теревені. – Обличчя в зоотехніка спершу звечоріло, далі споночіло, перепели очей повтихомирювались, наче в гніздечках повсідались. – Маю сказати тобі, шановний, що твій названий синок Хомко Хомович зовсім ніякий не Хомович, правда?
– Воно правда, але так Христя забажала записати в метриці.
– А ще маю тобі сказати, що твій названий синок доводиться мені рідним сином.
– Га?
– І ніякий він не Хомович, а справжній Трохимович.
– Що?
– І не бажаючи, щоб мій рідний син при живому батькові та й ріс форменим базбатченком, я, Хомо Хомовичу, таке надумав. Я надумав одкинутись од своєї баби, з якою не надбали дітей, як ото й ти не надбав із Мартохою, і переметнутись до Христі й до своєї рідної крові.
Спершу мені гадкувалось, що зоотехнік наговорив сім міхів горіхів та сім міхів гречаної вовни – і всі неповні. Бо як чоловіки вип’ють по чарці, то, буває, й до діброви чути їхні розмови, і нащо їм музики, коли в них довгі язики! Але чи додумався б Невечеря сам себе оббріхувати? Й стало на душі так, наче ось щойно зоотехнік, – який і шилом уміє поголити, який бачив лози і верболози, був на коні й під конем, – обікрав мене, обшахраював, та ще й досі тримає обидві руки в моїх кишенях.
– Сина тобі, Трохиме Трохимовичу, не віддам, – сказав так, наче печатку поставив.
– О, пилюгу пускає в очі! Як це ти можеш мені й не віддати мого сина?
– У метриці не ти записаний, а я, то чого мав би вступатись?
– Хомо Хомовичу, але я ж справжній батько, віриш?
– Може, й вірю, то що з того? А документ на мене! А проти документа ні з якою правдою не попреш.
– Доможусь через суд!
– Спробуй – не ти мене затягаєш по судах, а я тебе, Трохиме Трохимовичу.
– Значить, ти не хочеш дитині повернути живого батька? Волієш, щоб дитина була безбатченком? Не Трохимовичем, а Хомовичем?
– Ага, Хомовичем, – кажу вперто.
– Значить, сам не годен спромогтись на дитину, то хочеш крадене привласнити.