– Ти де раніше був, га? Чому не признавався батьком зразу? Тоді, коли документ оформлявся? Навіщо Христі життя збавив, га? А тепер, бач, від своєї ялової баби та надумав перекинутись до Христі, бо та з приплодом. Не віддам Хомка!
– Слухай, – побілівши мов крейда, сказав зоотехнік. – Хто в мені совість розбудив, що я надумав перед усією Яблунівкою батьком зголоситись, – ти чи не ти розбудив?
– Може, я розбудив, то що?
– А те, що совість мені не потрібна, раз ти так за Хомка Хомовича тримаєшся. Нащо мені совість без малого Хомка! Раз немає Хомка, то краще б я й далі зоставався безсовісним – отим, що любить у крадені черевики взуватись, не в свої штани вбиратись і в чужих санях їздити. Хомо! – скрикнув, і в голосі забриніло ридання. – Каюся в усьому содіяному – і в тому, що в Христину гречку скакав, і що пізно схаменувся, і що бабу свою дурив. У всьому каюся, тільки не стовбич на заваді, коли я знову хочу стати людиною. Сам винен, що розбудив совість, хай, може, й справді б, краще спала. Хочеш, на коліна впаду перед тобою? Хочеш, могорич ставитиму щодня?
– Горілка – всьому доброму злодійка, – сумно кажу, паче мені тепер тільки й ходу, що з мосту та в воду.
– Але зглянься, Хомо Хомовичу, бо мені – як отій сові: хоч пень об сову, хоч сова об пень, а все сові лихо. Адже душа в тебе не чорна, мов у слюсаря комбінезон, що його й милом не одмиєш. Адже око твоє не таке лихе, що від його погляду й дуб зів’яне. У тебе якщо на язиці мед, то й на думці мед, а не отрута.
– Правду кажеш, Трохиме Трохимовичу, що не вмію в очі світити, а позаочі болячки зичити, – згоджуюся з зоотехніком. Бо хоч він і любить мене, як вовк порося, а все ж таки кому не кортить добре слово почути про себе, нехай і лукаве.
– У нашому колгоспі «Барвінок» ти, Хомо Хомовичу, не брехач-деркач, що все дирчить, твоя правда ніколи не схожа на брехню, а чиста, мов сонце в небесах.
Ну, бачили такого? І знаю, що підлещується, з кривої рушниці стріляє, курзю-верзю кошелі плете, а однаково приємно, душа починає танути, мов віск.
– Ти, Хомо Хомовичу, правдоборець, ти такий добрий, що надійніший кам’яного мосту, твої добрі діла по Яблунівці шумно ходять і всім видзвонюють, як мідні дзвони.
Ну, чули такого? Знаю ж бо, що в зоотехніка нема правди на язиці й душу свою не кладе на долоні, що він правду скаже мені лиш тоді, як на той світ переставиться, – а душа й зовсім розтанула від підлещувань.
– Ти, Хомо Хомовичу, такий справедливий, що матиму за високу честь перед тобою стати на коліна!
І що б ви думали? Зоотехнік Невечеря, наче куль із борошном, тут-таки, в червоному кутку, бухнувся на коліна не перед старорежимним богом, а переді мною, старшим куди пошлють!
– Встань, Трохиме Трохимовичу, – беру зоотехніка за плечі.
– Ніколи! – схлипує.
– Встань, бо доярка якась зайде...
– Вік стоятиму на колінах. І сьогодні стоятиму, й завтра, й післязавтра!..
– Якби ж я Саваоф...
– Ти дужчий від Саваофа, бо в руках своїх тримаєш мою долю, а вона зараз у мене така, мов у тієї курки, що качата водить.
Скаржиться, що пішлось на лихо, а як поміркувати – на мене лихо та ще з лихом хмарою впало, коли ж воно перемелеться й добром стане, коли вже те лихо натанцюється донесхочу, коли вже пригоди-злигодні насміються по зав’язку? Ой лишенько, гомоню потай зі своїм лихом, поки зоотехнік на колінах стоїть, чи ще довго водитимеш мене на вірьовці, чи ще довго через тебе чухатимусь і там, де не свербить?
– Гаразд, Трохиме Трохимовичу, – кажу, вдаривши своїм лихом об землю, аж шибка забряжчала в червоному кутку, – зводься, не треба стояти. Раз у тебе прокинулася совість, то що ж удієш, із твого лиха втішатись негоже. Приставай у прийми до доярки Христі, всиновляй свого законного сина Хомка Хомовича.
– Не Хомовича, а Трохимовича, – звівся з колін зоотехнік. – Відтепер ми з тобою, як риба з водою. Колись і серця свого вколупну тобі, як тра буде.
– А тому, – кажу, – Хомович, а не Трохимович, що так записано в документах, а документи завірені печаткою. Отож, віддаю тобі Хомовича, а ти вже маєш шануватись, щоб я не передумав. Хомко повинен мати славного батька, який і виростить, і до розуму доведе. Тримайся Христі, хоч, може, ти їй так потрібен, як болячка на лоб, забудь і думати про чужу гречку, щоб та чужа гречка не стала тобі кісткою в горлі. Зі своєю бабою оформся через сільраду чи суд, через районного нотаріуса чи ще там як, а з дояркою Христею розпишись по-людському.
– А може, – питає зоотехнік, – і весілля справити, а тебе покликати весільним старостою? А я вже тебе пошаную і вклонюсь!