– Еге ж, кланяйтесь, голово з вухами, а потилиця сама схилиться!.. З мене такий весільний староста, як із кулика соловей. Та й не з руки мені йти на твоє весілля. Як мовиться: оце тобі, дідуню, наука – не ходи заміж за внуку. А що я тобі ще побажаю, Трохиме Трохимовичу? Навіть молодий місяць не всю ніч світить, а хай би ти світив Христі з вечора й до ранку, щоб були ви нерозлийводою, а в тій нерозлийводі вправно любую-милую рибку ловили, щоб була з вас парочка, як баран та ярочка.
– Спасибі на доброму слові, Хомо Хомовичу, й твердо обіцяю, що Христя в ліжко лягатиме не клята, а вставатиме добре м’ята, а ти вже в наші сімейні діла не встрявай, бо встрявати – однаково, що на кривому веретені прясти.
Ось якої згоди дійшли ми з зоотехніком Невечерею. Добре, що я не з ревнивих, добре, що за онучу не збили бучу, добре, що не повелись так, мов окунь з раком, котрі ніяк не помиряться.
Але з тих пір не хотілось бачити зоотехніка Невечерю, та очі мої – вільні, як орли піднебесні, – хіба послухаються? Вперті – ані вбий, ані влий! – чомусь неминуче находили зоотехніка, і я вже так гнівався на очі свої, так гарячкував, що, либонь, од мене гарячі приски розлітались, мало не варом обдаючи все те, що здибалось. Ось, здавалося, вже вкоськав їх, норовистих, уже й не повертаються в бік зоотехніка, а то знагла схарапудилися, вирвалися з покори, знову пасуть Невечерю.
І я гнівався на них, немов пес мені ковбасу з’їв, а я до того ж ніяк не знайду дрюка, щоб ударити ненажерливого псюку.
XXXVII. ХО-ХО, ЛИЗЬ-ЛИЗЬ, ТА Й ДАЛІ
Ото вже як ніде доля прясти, ото як поснується в нитку, лиш гірко згадуєш той добрий час, коли плигалось тобі, як пампухові в олію, та мрієш про завтра, коли, може, й півень твій нестись почне.
Після балачки із зоотехніком подався я полуднувати, й так на душі чувся, наче пропала моя доля ні за нюх табаки, наче моє щастя як прахом пішло поза оту хмару, що ген пливе в сивому яблунівському небі.
Тільки ступив за ворота на подвір’я, тільки до ганку доплуганююсь якимись чужими, чавунними ногами, як відриваю погляд від землі, дивлюсь перед собою і...
Ага, відриваю, значить, погляд від землі, дивлюсь прямо перед собою на яблуню, обнизану рум'янобокими яблуками, а під шатром обвислого гілля бачу...
Отож, відриваю погляд від землі, очі самі, як хорти, біжать до старої яблуні, а під яблунею бачать...
Чи не дивно, що мені, Хомі Прищепі, у якого що на губі, те й на язиці, а губа ж у нього од вуха до вуха, який уміє пересипати із порожнього та в нізчимне, – отож, чи не дивно, що йому ось заціплює, язик сам проситься на припон, і не торохтить його рот, мов порожня бочка?
А коли німію, як камінь, а коли нема прямих слів, то, може, спробувати обійтись кривими словами, а ви ж бо втямите, а ви ж бо не з отих дурнів, які скачуть, коли батько вмре.
Значить, смаленими хортами гайнули мої очі до яблуні, що світить рум’яними вогнями яблук, але ж ті яблука у цю хвилю не дуже й світять, а наче пригасли, приблякли. Та й як не пригаснути, не приблякнути, коли внизу під яблунею наче місяць уповні зійшов, дорідний та пишний, так і палає густою білою барвою, так і сліпить, що очі хочеться прижмурити, що аж кліпається мимоволі. Цей срібний місяць уповні я б упізнав серед тисячі тисяч схожих місяців, бо вже ж ось майже півроку сходить він мені в хаті Одарки Дармограїхи, і це саме той місяць, який не тільки світить, а й гріє під ковдрою.
– Одарко, – озиваюся, стетерівши, – це ти чи не ти?
– Хіба не впізнаєш? – лунає голос Дармограїхи, що сховалася за своїм місяцем, зігнувшись у попереку так, що водоспад її кіс по опалому листю розіллявся.
– Впізнаю, – кажу, – бо як не впізнати. А від чого ж ти так страшно згорбатіла, яка хороба тебе цапки поставила?
– Ота хороба поставила, яка й сама цапки стоїть.
Повертаюсь я до кущів аґрусу, а в кущах аґрусу, над
самісінькою землею, другий місяць зійшов, і той другий місяць анітрохи не гірший від першого, такий самий дорідний, такий самий пишний та срібнопромінний. І світить так яскраво, що й сонце від нього в небі пригасло та приблідло.
І цей другий місяць я так само впізнав би серед тисячі тисяч інших, бо коли той, під яблунею, світив мені щоночі вже скоро ось півроку, то вже той, що серед аґрусу, світив мені все свідоме життя (хіба що з невеличкою перервою, коли я ходив на війну), і, треба сказати, не тільки світив, а й щиро грів, бо запаси тепла мав невичерпні. ї цей місяць серед аґрусу приховував мою рідну жінку Мартоху, яка притаковилася за своїм сяйвом, теж зігнувшись у попереку так, що рясний водоспад її волосся чорними потоками проллявся до землі, чорним озером розтікся по золотих дукачах опалого листя.