– Мартохо, – кажу, – це ти чи не ти?
– Що, вже забувся, не впізнаєш? – пролунав голос моєї рідної жінки Мартохи, яка сховалася за своїм розкішним місяцем.
– Я б тебе із заплющеними очима впізнав, – кажу. – Тільки яка хороба поставила тебе горбом і ніяк не випростає?
– Ота хороба, що Дармограїхою зветься.
– І давно стоїте? – питаю.
– А вже давненько.
– А як простудишся?
– Хто в роботі, той у турботі, чого ж маю простуджуватись.
– Навіщо ви так поставали – одна до одної місяцями своїми?
– Посварилися за тебе, Хомо. Якраз ниньки минуло твоїх півроку в Дармограїхи, то я й прийшла забрати позичку. А Дармограїха що? Каже, що ти вештався два тижні без прив’язі по Яблунівці, то маєш іще відбути два тижні, інакше забере телицю назад.
Одарка від дерева озивається:
– Бач, хоче, щоб я їй два тижні подарувала, коли телиця не трималась хліва, а ти не тримався подолу! Правду кажуть: не зробиш людині добра – не побачиш од неї лиха.
– То про тебе кажуть, Одарко: ти її оборониш од собак, а вона тобі покаже кулак.
– Ні, Мартохо, то ти як нап’єшся – зразу ж до криниці задки обернешся.
– А ти, Одарко, як ота паршива курка, що своє гніздо паскудить.
Обидві молодиці затіяли таку сварку, що куди там псам. Дармограїха січе й руба, як терниця, як сокира голодна, а Мартоха випускає з горла не слова, а стріли, не стріли, а смертельні кулі, що так і свистять понад землею, так і дзизкають. Дармограїсі дістається на добрячі горіхи, а Мартосі перепадає на кабачки. Мартоха частує свою супротивницю залізним бобом, а Дармограїха своїй суперниці від щирої душі підносить тертого хрону. Мартоха так дає, що Дармограїсі й дідуньо може приснитись, і світ за овечу вичинку здатись, а Дармограїха, звісно, в боргу не зостається, так язиком орудує, що в Мартохи аж п’яти мають стигнути, аж ногами ось-ось має вкритись. А що, лаючись, чортів згадують і на поміч кличуть, то навколо одної та другої, бачу, чи то мухи осінні в’ються, чи то стонадцять бісів, чорти ярої баби, чортові дженджики, чортові хрещеники і заодно чортове насіння!
І так вони сповідають одна одну, так майстерно, так натхненно, що й мертвий прокинувся б, аби послухати й потішитись вправними жіночими язиками, то що ж тоді з мене дивуватися? Але ж голод – не тітка, нагадав, чого я сюди навідався, ось я й кажу:
– Годі, Одарко, так тобі стояти, зготуй мені щось пополуднувати.
– Ай стоятиму отак, Хомо!
– Навіщо стояти, коли чоловік їсти просить?
– Бо що вийде, Хомо? Я подамся з тобою до хати, а Мартоха залишиться стояти в аґрусі, еге?
– Хай стоїть, що нам до того?
– Хомо, совість маєш? Таке говориш – що нам до того? Як же це я до хати піду? Значить, Мартоха мене перестоїть? Значить, Мартошине буде зверху?
– То хай буде Мартошине зверху, – кажу безпечно.
– А ніколи! – скрикнула Дармограїха. – Я ще ні перед ким у Яблунівці не відступала. Та ще така не народилась у Яблунівці, щоб я перед нею здалася. Та мені, Хомо, честь моя жіноча дорожча, ніж твій голодний живіт!
Немає більше глухого від такого, що не хоче слухати. Може, вдасться мою рідну жінку Мартоху вмовити?..
– І не вмовляй, Хомо, – чесонула язиком, наче косою, – бо вмовити не вдасться. Де ж це бачено, щоб я здалась? На мені не покатаєшся, як і на їжаку.
І хоч би одна одній поступилась – так ні ж, нагибала коса каменюку, а каменюка нагибала косу, от вони й цілуються одне з одним, аж щербляться, аж іскрами брязкають! Вперту бабу і дідько не переконає, з упертою бабою й дідько справу програє, а щось же треба діяти, га? Став у садку, міркую, а ніякі думки не кладуться голови, порожнісінько там, як на долоні. Морщу чоло, тру пальцями перенісся, а потім спересердя трах сам себе по потилиці, що аж замакітрилось, чмелі закружляли під чубом, попливла кудись хата, садок поплив, і, бачу, Дармограїха з Мартохою теж наче попливли, й то ж чудно так привиділось... Наче листя геть облетіло з дерев, сльота осіння хлющить, а вони й далі перестоюють одна одну, а вони, вперті, ніяк не поступляться одна одній... А то вже наче не осінь, а зима настала, сніжок порошить, позамітав кущі, тільки Мартоху з Дармограїхою й зима не налякала, й місяці їхні не померзли, теплом пашать, так що всяке дрібне й велике птаство, прихистку шукаючи, в’ється хмарами над ними, щебече радісно... А то й зовсім глибокі сніги лягли, морози тріщать йорданські, хурделиці люті хурделяться, а Дармограїха з Мартохою як поставали в садку, як повиставляли дорідні свої безсоромні місяці, то й досі стоять, ніяк одна одну не перестоять, і трясця таких запеклих не бере, і не лякають вовки-сіроманці голодні, що в Яблунівку тічками понаходили. А то вже бачу, як сніги почали водою сходити, як блиснуло в небесах весняне сонечко, як поприлітали з вирію птахи, трава зазеленіла, ряст зацвів, а Дармограїха з Мартохою стоять, як і стояли, не поступляться.