– Вище себе не скочиш...
– Але ж не забувай, Хомо, що дурень думкою багатіє, – палко заперечила Одарка. – Треба впертись, мов кілон у тин, і свого домогтись. Домогтись, щоб тебе, Хомо, і крізь висували. І в правління колгоспу висунули, і депутатом сільради, а може, дивись, і вище!
– Та я ж бо, Одарко, старший куди пошлють...
– То й добре, тепер саме таким і дорога скрізь, бо за роботу шанують. Не треба ховатись, як зозулька по кропиві, а треба знаєш як? Хоч і з телячим хвостом, а у вовки сунься!
– На те так скажу: овес у трьох кожухах, та й то холоду боїться!
– Ти хоч і мала пташка, а кігті повинен мати гострі, от! На корівнику – діло добре, але, може, попросився б у голови колгоспу, щоб їздовим призначив? Краще, звісно, шофером, та в тебе шоферського уміння в руках немає.
– Либонь, можна попроситись наглядачем колгоспного бугая...
– Наглядачем до Імперіалізме?
– Ага, наш голова навіть натякав недавно, що на цій посаді я краще б справився, ніж дід Гапличок, бо в діда вже не та сила, на спочинок пора.
То йди наглядачем до бугая. Зразу станеш на видноті, іі кожен хазяїн, який тримає корову, буде тебе поважати. А тобі ж тепер ой як потрібна повага! А від твоєї поваги й мені якась дещиця перепаде.
Кажуть, Одарко, що скоро звільниться місце сторожа біля яблунівської крамниці, бо дід Бенеря до своєї внуки у Вінницю хоче перебратись.
– Добре було б сторожем, бо доступ до товарів більший. Тоді б ми з тобою, Хомо, і з-під живого п’яти різали! Маючи доступ до всяких дефіцитів, могли б по крашанках з тобою ходити, Хомо, й ні одної не роздушити. Але хай уже я торги-переторги знатиму, гендлюватиму, хай уже я з варених крашанок, як мовиться, курчата висиджуватиму, а ти, Хомо, знай працю, бо тобі, чесному, всюди честь, хоч і під лавкою. Не треба, щоб тебе совість без зубів гризла. То вже нехай я телят боюсь, а воли краду!
І хтось ото сміє говорити, що в Одарки Дармограїхи нема совісті, коли найкращий її порадник – це сумління та вболівання за мою честь. Я, може, й хотів би схибнутись, податись кривою дорогою, але Одарка не дасть, збереже мою душу і трудову славу. Ні, Одарка не дасть кия, щоб тим києм і набили її!
Вона зранку наричувала повний кіш усякого добра – сметани, сиру, масла, молока, цибулі, петрушки, кропу та квітів – і все те перла на горбі до автобуса, а вже автобусом добиралась до районного базару. Там спродувалась і ходила по магазинах, де кожен продавець її знав і неодмінно щось цінне давав із-під прилавка. Ті дефіцити Одарка вміла з вигодою продавати і в самій Яблунівці, і по всіх усюдах. Так само добре знали її в області, тут по міських магазинах вона теж діставала товари, на яких при перепродажі мала навар, живу копійку. Вечорами, повернувшись додому, вела зі мною задушевні бесіди.
– Я, Хомо, з обманом не знаюсь і нікого не дурю. Правду кажуть, що купівля руки пече, а продаж гріє, та мене і продаж гріє, і купівля, от! Я вже така вдалась, що коли матиму користі на два шаги, та й ті щербаті, однаково ті два шаги мені дістануться. Чи я винна, що світ такий і люди такі? З прибутку голова не болить. Я не хочу бути отією Химкою, яка що напряла, то й те миша вкрала. І не хочу бути схожою на отого Хому, який так славно заробив на качалках: одну продав, а дев'ять йому на плечах баби побили.
– А ще кажуть: заробив, як Хома на вовні!
– Кажуть, Хомо, та не про тебе, слава богу. Кому що даровано: мені – комерцію, а тобі мозолі на долонях.
– А ще кажуть: не будь Хомою!
– Хомо, то не про тебе сказано, я б не дозволила.
– А ще кажуть: купив Хома хорта, а Ярема чорта!
– Хомо!
– А ще кажуть: оце виграв, як Хома на булках!
– Хомо!
– А ще кажуть: не будь Хомою, на те ярмарок!
– Хомо!
– А ще кажуть: виграв, як Хома на милі.
– Хомо, цур тобі, пек! Ти не з тих, що проміняють шило на мотовило, то все про іншого Хому кажуть, не про тебе.
Тоді, коли Одарка гнівалася, сперечалася, гадкувалось мені: баба і чорт – рідня! Інакше не придумали б, що створив бог три зла – бабу, чорта і козла. Слова її здавались жалкими, як кропива, і кололися, мов їжак. Розпустившись циганською пугою, Одарка і з лиця ставала страх яка негарна, де й дівалась її іконописна врода, вже вона була білолиця – як мазниця, і чорноброва – як руде теля. Язик у неї сіпався скаженим собакою на ланцюзі, що, здається, перегриз би горлянку найневиннішій пташці, а очі ставали двома гніздами розтривожених шершнів. Ну, думалось мені, наляканому Хомі, таку і на ярмарку ніхто не вподоба, ну, думалось, таку і жаби не їстимуть!