– Одарко, гончарем ніколи не був, це ремесло мені чуже.
– Хіба не зміг би, якби довелося, зладнати й випалити макітру чи горня, ринку чи друшляк?
– Якби довелося, – кажу, – то, либонь, зумів би, мої руки спритні.
– Ото хіба я не говорю, – зраділа Дармограїха, – що ти й гончар, якому рівних нема?
– Діло саме за себе повинно сказати.
– Діло, може, й скаже, а чи люди захочуть послухати те діло? А коли скажеш – почують, хоч і не бажають слухати. Власна хвальба, Хомо, не платить.
– Хвальба, Одарко, сорочки не дасть.
– Неправда, Хомо, і хвальба дасть сорочку, коли ти хват на всі заставки, коли ти й під церкву підкопаєшся, а таки влізеш.
– Добре тому, хто з піску мотузки суче.
– Мудро кажеш, Хомо, що добре бути до всякої масті козирем.
От, здавалося, така вже хитра в своїх спекуляціях Одарка – там вона хоче і впасти й не забитись, там вона не встромить пальців між двері, бо прищикнуть. Так чому ж зі мною втрачає розсудливість, теревені править по Яблунівці, по ближчих і дальших селах? Я зроблю на копійку, а вона видасть за карбованця, я зловлю муху, а вона каже, що слона! Так і хочеться такого язикатого язика пустити на підошви – зносу б їм не було!
– Хомо, – гомонить подеколи Одарка, – таку жінку, як я, пусти в рай, то я з собою і корову поведу.
– Та нащо тобі корова в раю, коли там течуть молочні ріки в кисільних берегах?
– А тебе напувати свіженьким молочком.
– Але ж у раю добре постачання...
– Думаєш, у раю не буває перебоїв із постачанням? А ми від своєї корови завжди молочко матимем, як у кисільних берегах поменшає чи скисне! Е-е, Хомо, розумна жона – як два міхи пшона!
Від Одарки завжди спіймаєш облизня, слова в неї – то як ціпи, а то – як лисички, а то – як громи небесні. А чи, трапляється зрідка, як біблійні Соломони!
Інша, позичивши, сиділа б зі своєю позичкою якщо не в запічку, то в якомусь закамарку анітелень. Інша – тільки не Дармограїха! Бо вона ж надумала носитися зі мною, як дурень із писаною торбою. Була б обачною, десь би, як кажуть, перескочила б, а десь і перелізла б, десь і вперед дивилася б, а десь і назад оглядалась, бо все міняється, і тих перемін ой як треба побоюватись! А Одарка (хитра ж бестія, вміє погладити в той бік, куди шерсть лежить!) тут наче розуму стерялась: надумала скрізь по гостях зі мною ходити.
– Ти, Хомо, не той майстер, що читати, писати і з горшків хватати, – розтолковувала Дармограїха. – Ти, Хомо, майстер тесати й стругати, орати й копати, шити і молотити, грати і танцювати. Маєш по гостях ходити, кожен постарається пошанувати такого орача й ткача, гончара й стельмаха, шевця і бондаря, дігтяра й маляра. То раніше ти сидів за сімома замками, доступу до тебе не було, як до царівни мертвої, залитої у віск, а в мене ти купатимешся в шані, як немовля в літеплі.
А що обнови, які мені купувала Одарка, вона часто перепродувала, заміняючи їх іншими, то всякої подобизни я прибирав, ходячи по гостях у Яблунівці та по сусідніх селах. Коли, скажімо, я вбирався у свій, ще Мартохою придбаний одяг, тоді я був страшенно схожий тільки сам на себе. А то, траплялось, казали мені, начебто я скидаюсь на районного фінагента, що завжди ходив у чорному костюмі, и при чорному галстуці, немов який вісник смерті зі спектаклю, поставленого яблунівською самодіяльністю. А то вже порівнювали мене зі знаменитим обласним вуркою Хрячком тільки, мовляв, маленька різниця: в нього розумніше обличчя, а в мене розумніші очі. А то вже був я схожим на нашого сільського фельдшера не в ту ранкову пору, коли піп уже повертається від чужої молодиці, а в ту пізню вечірню годину, коли іще тільки задвірками, завулками та закапелками скрадається до чужої молодиці.
Подеколи Одарка вела мене до тих, із ким як бачились у горосі, та й досі. Але скрізь нас приймали з золотою душею і приказували:
І горщик з горщиком стрівається, як страва вариться.
В гостях Дармограїха прагнула посадити мене на чільному місці, на покуті – під родинним портретом у рушниках, а то й під образами, якщо образи траплялись. І сама поряд зі мною ставала така улеслива, така уважна до кожного руху, так дивилась мені віддано в очі, як ото кицька дивиться на замордованого нею ж пацюка. Мимоволі я теж прибирав гідності та статечності, тим більше, що Дармограїха на людях зверталась на «ви» і йменувала поштиво по батькові.
– Беріть, Хомо Хомовичу, хлібець, – казала, мов смичком малювала, – бо притомились ниньки на роботі, а здоров’я ж чоловікові ой як потрібне.
Я, дедалі звикаючи до Одарчиної улесливості, як звикає чорт до купини, мимоволі бундючився і поглядав гоголем довкола.