Ну, думаю, Дармограїха й справді лисом підшита, а псом підбита, вміє підлестити, словом як листом стеле – заслухаєшся!
– Та й по лицю твоєму, Хомо, видно, що ти найрозумніший, хоч і мовчав. Ти так розумно мовчав, як вони розумію не говорили. Вони там із трибуни всякі бендюлики гнули, обіцянки обіцяли, а ти, Хомо, не з їхньої породи. Ти, Хомо, не з тих, що беруться до діла, як п’яний за тин. Не з тих прях, які напрядуть, що й миші нічого вкрасти. Е, Хомо, ти трудівник, а за трудівника не язик, а діло говорить, отож твоє мовчання й було найрозумніше.
Після тих зборів, на яких Одарка висувала мене до президії, вона й за перо взялась. А взявшись за перо, понаписувала дописи до газет – до районної, обласної та до багатьох київських. І в тих дописах понаписувала, як то в яблунівському колгоспі «Барвінок» на всяких роботах трудиться сумлінний і чесний колгоспник Хома Прищепа, який є прикладом для молоді, котра після десятирічки чомусь не дуже квапиться на ферми. Свої дописи Одарка попідписувала так: сількор Око, сількор Рука, сількор Правда, сількор Ніготь. Щоправда, в газетах друком вони не з’явились, та обом нам було приємно, що я мало не вславився на весь район, на всю область, на всю Україну!
XVI. КОЛИ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ ГОРИТЬ НА КОСОВИЙ САЖЕНЬ
Ніколи не вгадаєш, що в жінки на мислі, та ще в такої жінки, яка Одаркою Дармограїхою зветься. Кожна жінка – це загадка, до якої може бути не одна відгадка, а сто. Ці відгадки то від погоди залежать, то від доброго чи кепського настрою; або ж від того, в яких чоботях учора здибалася сусідка в яблунівському магазині промтоварів; а чи від того, як на неї подивився листоноша – скоса чи зизом, прямо чи криво.
– Хомо, – якось каже Дармограїха, – чи я тобі не жінка – наче картиночка?
– Картиночка, – згоджуюсь. – Але я тобою похвалюсь не в сім день, а в сім літ.
– Не хвали жінку тілом, а хвали її ділом.
– І тілом, і ділом! Бо дім наш держиться не на землі, а на тобі.
– Та чомусь, Хомо, я оце почала світом нудити.
– Хай наші вороги світом нудять. А нам добре казати і «ох» удвох.
– Правда твоя, Хомо, та чомусь такий туск на серці...
– Нам, Одарко, не потрібен і клад, бо у нас із тобою завжди в сім’ї лад.
– Але ж сімейка наша маленька. У нас згода панує, то в хаті навіть найкапосніше горе танцює.
– Ой Хомо, я ж тобі як жилка: коли схочеш – тоді й і покірна, і слухняна. Хіба душа моя не м’яка, ні подушка? Може, як то кажуть, постоли і брудні, зате душа чиста. А на серці камінь, що наче ми з тобою закон поминули, або ж, вірніше, так вступили в закон, як собака н цибулю.
– Охота гірша неволі, – кажу глибокомудро.
– Авжеж, воно б добре, та нікуди не годиться. Як у нас вийшло? Вийшло так: іде гнида за Демида, світилкою жаба, сваха черепаха!
– А чи нам хтось винуватий? Сиділа дівка та й висиділа дідька!
– Виходить, наче ми побрались на чотири вітри, а на п'ятий шум? Годиться, Хомо, жити так, як люди, раз я тебе її Мартохи позичила? Годиться, Хомо, завести свою дитинку.
І стало мені на серці так, як отому одчайдуху-легкодуху, що ходить на комара з дрючком, а на вовка з гострою швайкою.
– Але ж, Одарко, – кажу, – нема толку ні з твоєї основи, ні з мого поткання. Бо хоч і хороший твій коровай, але репаний.
– Та чого там, – заперечує Дармограїха, – коровай як коровай, хочеш не хочеш – а рот роззявляй. Але ж і твоя, Хомо, цнота не ліпша від мого злота. А тільки однаково я тебе люблю по-справжньому, а не так, як пси люблять діда-старця. Коли ж наша любов не зацвітає квіткою-дитинкою то, може, годилося б у дитбудинку попросити.
– Можна було б хлопчика взяти, – кажу.
– І назвали б Хомою, – усміхнулась Дармограїха, як сонце в небі.
– Або дівчинку попросити, – кажу.
– А дівчинку як би назвали? – повечоріла на обличчі. – Не Мартохою часом?
– Одаркою, – кажу.
– О! На безлюдді й Хома чоловік, а Гапка ще й люди! – похвалила зрадівши. – При дитині я стану матір’ю, а ти батьком, далі я стану бабою, а ти дідом.
– Ну, Одарко, бабою та дідом постаємо колись і без прийомної дитини.
– Це потім, Хомо, в нас і внуки пішли б! – тішилась Дармограїха. – І з нас була б якась користь, доглядали б малечу.
– А там, дивись, і прабабою та прадідом поставали б, – стало мріятись і мені. – А ми, як говориться, милуватимемось із правнуків і сидітимем у парі, щоб гречка родила. І вже була б на старість справжня ціна, а не так ото – сім баб за одну цибулю.
Отак ми з Одаркою межи собою гомоніли, а нас чи горобці підслухали чи сороки. А там – горобець горобцю, сорока сороці – от і пішло по Яблунівці, як гриби по дощі. Пішли поговори, а від людського поговору не запнешся пеленою. Скоро вже кожна собака знала, що ми з Одаркою хочемо дитя з дитбудинку взяти. Навіть підходили з порадами, на чиє прізвище зареєструвати, – одні казали, що краще записати Дармограєм, як матір названу, а другі совітували записати Прищепою, як батька названого.