– А бодай твоє кодло з накоренком перевелось! – кляла Мартоха, аж мурашки почали бігати в мене по спині. – А бодай тебе волами по тих велелюдних торговицях возили, а граблями волочили, коли ти надумала чесну жінку обхитрувати! – проклинала, аж морозець під чубом моїм потріскував. – А щоб під тобою, спекулянтко, земля горіла на косовий сажень.
Ох, як вони лаялися славно! І я не знав, ким дужче захоплюватись, бо то Одарка здавалась неперевершеною у своєму лихослів’ї, то вже Мартоха перекривала її красномовством своїх лайок. Це був спектакль, де наче спочатку грала одна скажена скрипка, потім вступала до гри друга знавісніла скрипка, а вже згодом обидва біснуваті інструменти об’єднувались, витинали спільно.
Господи, що тільки я довідався від Мартохи про Одарку, яку, здавалося, знав, як своїх п’ять пальців! Значить, мало знав, бо тут я довідався, що вона відьма лиса, яка їздить по базарах не на автобусі, а на персональній мітлі; що вона бісова личина, котра даремно виряджається в яблунівську молодицю; що вона яропудова дочка, яку колись зловлять у магазині, виваляють у ваті, обіллють одеколоном, намастять усякими пахучими мазями і такою пустять гуляти по місту. Кричала Мартоха, наче хотіла криком дуба зрубати або ж своїм криком огонь погасити. Ну й давала хльосту, ну й давала прочухана, ну й наганяла розуму до голови!
А що Одарка? Та не була б вона Дармограїхою, та не була б вона в своїй хаті, щоб дозволити себе мокрим рядном накрити. Від неї довідався, що рідна моя жінка Мартоха на рудого шершня схожа, а цього шершня боїться і живе, і мертве, бо він така зла личина; а ще Мартоха, значить, чума бендерська, яку треба в мішок пов’язати й за сім земель спровадити, щоб і духу її не чулось; а ще ж вона стара гаргара, яка в кіно не ходить, в міському трамваї не їздить і боїться в районі пити газовану воду з автомата. А ще вона чортова мацапура і мацапурова невіра, бо навіть радіо не слухає, вважаючи себе розумнішою за всіх. А також вона пранцюватого ірода рідна чи двоюрідна сестра, бо коли не обмовить чесну людину – не дихне. А ще вона тільки хроном харчується, бо зла, як скажений хрін!
Жінки позабували, що сваряться за пропащу телицю й непутящого Хому, їхні язики не знали удержу, як змії, а їхні душі злітали на крилах лайок, прокльонів, либонь, на таку височінь, що там ставали невидними. Жінки випоминали одна одній не тільки дівування, а й згадували родичів до десятого коліна.
– Щоб тебе греці мордували! – дзигонів голос у Мартохи. – Хто ще так уміє вислизнути, як піскар із матні? Хто ще такий способний кішці хвоста зав’язати? Не радуйся, потрапиш і в міліцію, і під суд, недовго твій мотузочок витиметься.
– Цур, сатано, відчепись, бо чиє б гарчало, а твоє мовчало б! – стрекотіла сорокою Дармограїха. – Ти з завидющих та заздрісних, очі в тебе зависливі, як у попа, ти ж від чужого щастя сохнеш, як бадилина. Бач, накинула оком на телицю, бач, за телицю свого Хому не пошкодувала. Не роззявляй, Мартохо, рота на багато, а то й мало не буде, і хай тебе чужа доля під бік не коле.
Краю не було їхній сварці, а я собі сидів за столом, врядигоди прислухався до лотокового шуму жіночих голосів і наминав смачні страви, бо Дармограїха таки вміє готувати, а я завжди ласий пошанувати таку працю хазяйчиним рук. І вже б, здається, ситий, та на смачний шматок завжди знайдеться куток, та моя шкура завжди роздимається і живіт розсідається, коли очі бачать курячі потрошки чи гусячі пупки й печінки!
Язик мій сновигав у роті, як мотовило, а коли зі столу все було з’їдено, мало не підметено, то я таки знайшов у собі силу, щоб відірвати від лави важкий живіт. Відірвавши, ступив раз-другий, а живіт мною гойдає в усі боки, наче клумак із залізом, – то до Одарки, то до Мартохи. Ледь за двері вибрався, почвалав у колгосп на роботу, а жінки й не помітили такої пропажі, бо й далі лаялись та сперечались, прокльони сукали одна одній: щоб тебе лунь ухопив, щоб ти крізь сонце пройшла, щоб твій корінь звівся, а щоб тебе руда глина побила, а щоб твоя могила диким маком поросла!..
XVII. ВІДНЯЛО РОЗУМ – І КОВАЛЬ НЕ ВКУЄ
Раз телиця пропала, міркувалось, то я вже Одарці не належу, я вже вільний, як птаха в небі. Якщо вже моя Мартоха і цією позичкою взяла собі щастя, як борщу на шило, якщо вже їй так пощастило, як тому потопельнику, то я не винен і крихти. Хай і Дармограїха побивається, що не на той сук сіла, що не вдалось ухопити місяця зубами. Бо якби не хотіли обидві опаритись, мов мухи в окропі, то не опарилися б!
Був загнузданий – став розгнузданий, був налиганий – став розлиганий, був стриножений – став розтриножений, то якої іще хороби хотіти! Та я тепер такий вільний, що сам собі маю заздрити!