Поставали ми з телицею, журимося з радості, що здибались, але ж бо журба сорочки не дасть, бо вона плугом по серцю оре. Лівою рукою беру телицю за ошийник, правою по шиї гладжу й питаю в неї:
– Й чому тебе носить?
– Хоме-ме-ме! – плаче вона з радості, тручись мордою об мої штани.
Значить, ніхто не вкрав і не збирався красти, сама телиця загубилась, а тепер сама і знайшлась. Можна брати за ошийник і вести до хліва. Руки мої сверблячі вже справді потягнулись до ошийника, а голова тим часом міркує: гаразд, а куди ж телицю вести – до Мартохи чи до Одарки?
Якщо до Одарки, то, значить, я тепер не позичений.
Якщо до Мартохи, то, значить, я знову позичений.
Скажімо, приведу телицю до Мартохи, а та не захоче брати, накаже вести до Одарки.
Скажімо, приведу телицю до Одарки, а та відмовиться, накаже вести до Мартохи.
Думки роїлись у моїй голові, як потривожені бджоли, а я стояв на місці й не відав, що діяти. Може, той, що без мила вміє поголити чи на ходу підметки обрізає, якось і порятувався б у такій ситуації, а я вкрай розгубився.
Кожне діло, як то мовиться, можна і перелицювати, й осміяти, але було мені не до смішок. Чухмарю чуприну, тру чоло – ну пень пнем, прибитий мішком, цвіла моя голова! Лаюсь подумки, гадаю, що від лайок щось розумне спаде, але ж, видно, відняло розум, а раз відняло – то й коваль не вкує. І прислухаюсь, від такого густого бездум’я починає вітер свистіти в голові, і вже відчуваю, як вона з кожною хвилиною стає все ближчою ріднею баранові. Якщо вже, гадаю, голова моя нікуди не судна, то треба буде там капустяної розсади посадити, якусь користь матиму. Цур мене, який я дурний! Цур дурня в борщ! Скачи, дурню, батько вмер! Хто дурнем уродився, тому дурнем і вмерти! Цур дурня серед будня! Ото ще дурень із печі!
Хоч і лаюсь, а від того не розумнішаю: мислі оквисли, ум розкарячивсь, а хазяїн одурачивсь!
Тут у чагарях затріщало, зашелестіло, задвигтіло – й на стежку собача тічка відьомським клубком вивалилась. Я отетерів, а телиця злякалась так, як заєць бубна, і скочила з чотирьох ратиць, геть побігла через дерезу та чортополох. Добре, думаю, того страшити, хто боїться, на кому з переляку і сорочка може пополотніти.
Зникла телиця, мов відьмине помело, пропала й тічка, наче відьомське кодло, а на душі моїй розвиднилось! Розвиднилось, бо вже не тра було сушити мізки, куди саме вести оту гемонську телицю – до Одарки чи до Мартохи! Розвиднилось, бо тепер я знову став вільний, сам свій!
Диво дивне, ще якусь хвильку тому я був не Хома Прищепа, а якийсь недорікуватий приший кобилі хвіст, якийсь нетелепа, котрий стайню замикає тоді, коли вже коня вкрадено, якийсь бевзь, котрий від берега відбився, а до другого не причалився. А тепер, коли самі собою розв'язались руки з телицею, я відчув і гонор, і пиху, а також відвагу у грудях, що навіть із мотикою не побоявся б на сонце кинутись!
Ну, Хомо, кажу сам собі, тепер держись, як пісок на вилах! Телиця – то наче решето бобу, а той біб тобі не потрібен, хай бігає по світах. Ну, Хомо, як то мовиться, свою досаду почепи собі ззаду – і гайда мерщій на роботу в колгосп, бо трудодні самі не вродяться, бо неспроста казано: тому і хліба не буває, що з ранку до вечора свиня у святковій плахті походжає!
XVIII. ТАКИ НЕ МОЖНА СОНЦЕ МІШКОМ ЗЛОВИТИ
Значить, міркувалось мені, поки телиця на волі бігає, то я – ні Одарчин, ані Мартошин, сам свій, кум королю і сват міністру. Але, звичайно, ніхто про те не відав – ні сич, ні сова, ні наймудрішого сатани голова. І надумав я ото котитись по життю та по Яблунівці так, як круглі гроші, котрі і день і ніч котяться. Добре попаривши чуба на фермі коло колгоспного товару, не квапився ні до тієї, яка мене позичила, ні до тієї, якій мене позичали, а шукав по людях усяку роботу.
Сьогодні, скажімо, я бабі Вусті Недригайлисі лагодив хлівець, бо вже розсілись його стіни так, наче п’яниця посеред вулиці. А то вже копав погреба для Василини Сопілкарки, далі збивав такого-сякого погрібника. Перегодом ішов до когось із яблунівців на толоку, чи столярку доводив до пуття в хаті молодого подружжя, чи, може, вичищав кому кабанчика або ж колов могутнього кабана. Руки мої знали всяку роботу, а де робота – там і добра чарка, а де добра чарка – там люба розмова про всяку всячину. По любій розмові залишався ночувати в людей, щоб удосвіта, до сходу сонця, знову взятись до діла натщесерце.