Отож, вигравши собі на короткий час волю (а виграв я, либонь, так, як ото Шльома на оренді!), жив, як на душу поклало, і не думав ні про Мартоху, ні про Одарку, які, виходить, помінялись мною так, як сліпий із глухим був поміняв дзеркало на цимбали!
І хоч говорять, що коли хочеш бути в честі, то не дуже до людей части, – я чинив навпаки: і до людей частив, і був у них у честі.
Саме тоді й народилось дитя в доярки Христі.
Ой дівчата, дівчата! Нема життя без вас і ніколи не буде – хай це буде наша подільська Яблунівка чи сама столиця Москва. Ви – як ото квітки в лузі, що милувався б і милувався вранці і ввечері. в парубоцькі роки й на схилі віку. Милуючись вами, не хочеться думати про те, що всі ви дівчата-голуб’ята, але ж звідкись і чортові баби беруться. І не хочеться чомусь думати про те, що лакома коза до волі, а дівчина до нової любові. І не хочеться чомусь думати про те, що де дівка не плетена, там і хата не метена. Бо всі видаєтесь мені і вродливими, і привітними, і розумними, особливо ж тоді, коли стараєтеся сподобатись, ув око впасти.
Хіба потай від Мартохи чи від Одарки я не заглядався на вашу красу? Значить, краса винувата ваша, що й досі ладен закохатись, мов чорт у суху грушу, що й досі ладен летіти на ваш цвіт, як бджола.
Про доярку Христю не скажеш, що вона під вербою брови свої загубила, як і не скажеш того, що гарна вона дівка – от тільки не їдять її собаки. Бо й станом вдалась, і ходою, і усмішкою, і привітною розмовою. Та інших дівчат хлопці розібрали, а Христя так і зосталась незаміжня. Але ж не може, як то мовиться, лавка зоставатися зі своїм товаром, то й Христя, на товаришок дивлячись, задумала спромогтись на дитину.
От тільки товаришки її мали дітей від своїх чоловіків, а Христя замислила стати матір’ю без законного чоловіка, ніким не пошлюблена.
Не втаїться кохання, як у мішку шило, а тут від усієї Яблунівки втаїла. А може, й не було кохання? Може, так Христя вподобалася комусь, як вовкові весільна пісня, ось він і зжалився над дівчиною, завів її в тяж?..
Як би там було чи не було, та знайшовся таки в неї хлопчик.
– У кого ж воно вдалось, Христе? – питаю якось на фермі.
– Вилилось у матір, як із воску, – відповідає.
– Твого тіста книш, значить?
– Добре, що син-полатайхата, а не дочка-обдерихата.
Вилюдніє, – сміюся, – навчиться і свиню в коноплі
заганять.
– Ой Хомо Хомовичу, воно там таке славненьке, мов огірочок.
– А не жалкуєш, що зросте безбатченком?
– Але ж не сирота, якому ото й осіннього сонця не дано!
– А справжній батько знає про сина?
– Знає чи не знає – в мене голова про те не болить.
На фермі буваючи, по людських дворах у пошуках роботи ходячи, всякої всячини довелось наслухатись про Христине дитя, бо як не наслухаєшся, коли вся Яблунівка розпустила свого довгого язика. Мовляв, на кого схожий? Веселий, як весняне сонце, верткий, наче в’юн, жвавий, аж шкура на ньому говорить, – хто ж це такий є серед яблунівських дядьків чи парубків? А ще ж кругленький, як цибулька, товстенький, як линок, і росте, як утя на воді, – хто ж це такий серед яблунівських чоловіків? Хоч мале, та вузлувате й натоптувате, усмішливе, як місяць, порске, як живе срібло, – то який це батько спроворив на стороні таку славну дитинку, га?
На багатьох натякали язики, й оті брехливі вісті не лежали на місці, бо погану чутку далі хорошої чути. А хіба серед молодиць не виськались такі доскоцькі, що, своїх чоловіків підозрюючи в тому незаконному батьківстві, шастали були до Христиної хати на маля подивитись, чи не схоже воно часом на їхніх хазяїв-годувальників?! На кого люди гомонять – на того й свині хрюкають, то на багатьох у Яблунівці хрюкали, а Христя, щаслива, тільки посміювалася з пліток та поговорів, а нікому так і не сказала, не зізналась.
Так не буває, скажете ви, щоб село не довідалось, бо село геть завжди все знає, завжди в усі дзвони видзвонює, аж воронам під хмарами чути!
А от і не знало, а як не знало, то кожного й підозрювало, й інтерес до немовляти не пропадав, а ріс, як на дріжджах. Доярка Христя чутки всякі слухала, бо сріблом вух не завісиш, і відказувала найдопитливішим:
– Поживемо – побачимо і вам розкажемо, а поки що як багацько знатимете, то мало спатимете.
І стала Христя біля своєї дитини красна, мовби з воску уллята, і вже тепер чоловіки заглядались пильніше, а жінки то й ревнувати почали до неї. І як не ревнувати, коли, розцвівши мальвою, будь-кого, здається, могла з пантелику збити, будь-кого підманути. А яблунівське чоловіцтво одним миром мазане з рештою людства, тільки всміхнись, тільки підморгни – полетить, як на вогонь.