От якось на фермі після ранкового доїння підходить Христя до мене, очі потуплює і озивається неслухняним голосом:
– А що я вам хочу сказати, Хомо Хомовичу...
– Скажеш – почую, а не скажеш – не почую.
– Хочу сказати, що ви мені і до душі, й до серця. І робите кревно, і ходите певно. Добре знаєте, щоб їсти калачі – не треба сидіти на печі. І розумний ви – не станете білити вуглем полотно і не станете дерти лико, якщо не дереться.
– Дечого вчилися, а дещо й знаємо, – скромно згоджуюсь, – бо і я колись біля школи ночував.
– Ви, Хомо Хомовичу, затямили: коли їдеш на возі – оглядайся на задні колеса.
– То так, – згоджуюсь, – бо передні колеса кінь везе, а задні самі котяться.
– Ви, Хомо Хомовичу, сонце в мішок ловити не станете.
– Авжеж, – згоджуюсь, – бо раз на віку спіткнешся – та й те люди помітять.
– На всю Яблунівку ви один такий.
– Авжеж, – не заперечую, – усякої тварі по парі, а я й справді одненький.
– І на всю Яблунівку тільки у вас таке ім’я: Хома.
– Авжеж, – кажу, – з таким ім'ям не штука навчитись танцювати і в решеті.
– То хочу, щоб не переводилось ваше ім’я, хочу й свого синочка Хомою назвати. Чи дозволите так записати?
– Ти, Христе, словами як шовком вишиваєш. Називай Хомою, хай і він у тебе грає на теревенях, наче на кобзі.
– А ще ж бо хочу його записати не просто Хомою, а Хомовичем. Чи дозволите? –і далі неначе салом по моїх губах мастить.
– Коли мед, то й ложкою! Називай, Христе! А на прізвище як запишеш? Чи не Прищепою часом?
– На своє запишу, хай буде Хома Хомович Борозенний.
Так ми з дояркою Христею погомоніли, а наступного дня вся Яблунівка вже знала, що дитину названо Хомою й батькове ім’я вказано – Хома. А раз так, то всі яблунівські язики визнали в мені батька. Познаходились і такі, які начебто бачили, як я вчащав до Христі, хоча, правду кажучи, я раніше ніколи й порога її хати не переступив. Подейкували, що я сім пар чобіт стоптав, стежку топчучи до її обійстя. Подейкували, що я так колись, ревнуючи, Христю збив, що вона місяць у синцях ходила.
Ото, як кажуть, притулив вухо до вуха – і почулась шепотуха. Далеко розійшлась хороша слава про мене, а погана ще далі, та чи мені звикати ходити в славі, як вівці в реп’яхах?
І хто б, ви думали, на всю Яблунівку зоставався спокійний, мов небіжчик, і не судив пересудів, не пліткував? Самі б ніколи не здогадались, то мушу сказати: Мартоха! Переповідали мені, що пересуди докотились і до неї, то вона в лавці (а покупців зібралось чимало) візьми й скажи:
– Якщо ви, людоньки, не дурні, то хтось-таки з вас у дурного зимував, таки утулив бог чиюсь душу у пень. Хіба Хома такий, що за бабою й до чорта на роги полізе? Йому так до обнімання, як грішникові до гарячої сковороди, о! Та не було такої ночі, щоб він удома не ночував, усе тримався моєї спідниці, як собака залізного ланцюга. Та нащо йому була потрібна чужа гречка, коли моєї мав доста, молотив щоночі, аж упрівав, аж жили йому на лоба лізли, аж білий ставав од безсилля, наче його з хреста знімали, Та скажу вам, людоньки, що хоч із нього і хвацький молотник, але хіба своїм ціпом він хоч одну зернинку вимолотив за все життя із моєї гречки? Ані однієї зернинки на вимолотив. Може, якийсь ґандж є в ціпилні чи капиця з ґанджем, а тільки ж не без того. Отак вікувала й вікую життя без дитинки, то нащо марну славу розпускати про Хому, коли він не заслужив тієї слави, нехай Христя своє дитя хоч сто разів назве і запише Хомою. А насправді там Хомою і не пахне, вірте мені, людоньки, я б, може, перша зраділа, що на старість із чоловіка толк може бути.
Отак моя гемонська Мартоха, у яку чорт ложку меду поклав (а тому-то я так до неї липнув!), позбавила мене чужої слави, яка, зізнаюсь, була не зовсім і неприємна. Казала колись мені на фермі доярка Христя, що я не стану ловити сонце мішком. Хо-хо, а хіба ото я таки не спробував зловити його мішком, спробував – і не вдалося...
XIX. ТЕТЕРИТЬСЯ ХОМА, КОЛИ ГОЛУБЛЯТЬСЯ ДО НЬОГО
Через оту диявольську телицю, що не знала певного пристановиська, і я мусив крутитись, як посолений в’юн. Поки вона по Яблунівці гасала, не даючись до рук, то я почувався вільним козаком, ходив із хати до хати, помагав у роботі. Але ж сталось, що Одарка зловила телицю – і я мусив на якихось півдня повертатись додому до Мартохи. Скільки ми з нею тоді жалів пережаліли, що вислизнула геть уже наполовину наша телиця! Виходило, наче я марно позичався, наче Мартошина позичка прахом пішла, бо в результаті телиця дісталась не нам.
Та, видно, і в телиці памороки запаморочились, звикла з людської ласки вертітись, як чорт у лотоках. Бо заглядаємо якось із Мартохою до хліва – й очам своїм повірити не годні. Наслання якесь, мана? Стоїть біля ясел – червона, з тугенькими ріжками, на лобі світиться біла латочка, й лукаві та розумні очі зорять, як очі в Петра Зосимовича Варави, головного бухгалтера нашого колгоспу. Але світяться не так, наче в цю хвилину він п’є пиво, о, зовсім поіншому: гірко й сумно, наче він учора і пива перепив, і раків переїв, а ниньки ще не встиг похмелитись, і так йому кортить, що завив би, що сам себе за лікоть укусив би.