XX. ОДНЕ ДО ЛІСА, ДРУГЕ ДО БІСА, А НА П'ЯТІ ПЕРСТЕНЬ
Добре, коли голова як маківка, а розуму в ній як накладено: з такою людиною, як мовиться, краще загубити, ніж із дурною знайти. Як у лісі всякі гриби трапляються, так і серед яблунівського люду: один, зразу видко, що не в потилицю битий, кебетливий, другий ходить до сусіда ума позичати, третій людей слухає, а свій розум має, четвертий послухає часом дурня та й стане розумним, п’ятий і за тридев'ять земель розуму не надбав і т. д. За всіх не розповіси, так само, як усіх зірок у небі не перелічиш чи всіх грибів у лісі не визбираєш.
Одарка Дармограїха вдалася з біса спритна і з чорта розумна – таку навіть на покуті не садови, а десь у куточку на лавці, то скоро той куточок на лавці здаватиметься покуттям, варто лиш Одарці обізватись, а людям послухати її. І всім вона була здорова, ото мала тільки одну хворобу – хворіла на гроші й не думала лікуватись. А вже гроші вичворяли з Дармограїхою таке, що часом сама на себе не схожа була, бо, звісно, їм належала, їм свою душу запродала.
Якоїсь ночі, після базарного недільного дня, не спалось нам – Одарці не спалось у ліжку на перині й на подушках, на які пішло орлине пір’я, а мені не спалось на дерев’янім тапчані, де я теж розкошував на м’якому орлиному пухові. Спати – не воювати, і все-таки ми товклися в постелі, наче борюкалися з якоюсь злою силою. Аж тут Дармограїха озвалася – голос її зозулею весняною полетів до мене:
– Хомо!
– Га? – послав у відповідь їй свій голос, наче голуба сизого.
– Погомоніти кортить із тобою – така спрага балакати, аж у роті терпне.
– То лиш воли не годні говорити, хоч і мають великі роти, а ми ж бо люди.
– Розумно кажеш, Хомо, бо головою міркуєш, а не хвостом. – Дармограїха звелась на ліжку, і – дорідна, тілиста, зодягнена в шовкову сорочку – видавалась у сяйві місячного світла, що лилось через вікна, мовби на картині намальованою. – Ото я вже все продавала, а в мене все купували. Нема такого, що не стало б моїм товаром. Так, Хомо?
– Так, Одарко, – мну я слова, наче сліпий онучу, бо не відаю, куди зверне Дармограїха.
– Із городу зелень продавала: і з саду продавала яблука та груші; і з хліва м’ясо, сало, яйця, молоко, сир продавала; і з магазинів крам, взуття, шерсть і всякі дефіцити продавала й перепродувала. А щось душі моїй не дає спокою, Хомо, чуєш?
– Чую, Одарко, – бубоню, позираючи на Дармограїху зачудовано, мов на тура.
– Але ж чому на душі так, наче, як то мовиться, пішло поле в ліс? Якась тягота, наче не хапко в мене щось хапнув, а я сама себе обібрала?
– Може, – підказую, – телиці жалко?
– Ой Хомо, ти ниньки опівночі якийсь недотепа, що ні в кут ні в двері!
– Ні риба ні м’ясо, а щось наче гриб маслючок! – нагадую.
– Отож!.. Торгівля моя, Хомо, – голос її знову полився солодкою патокою, – вже зовсім небагато душі дає, а я ж хочу, щоб душа втіху мала. Ото як дехто зі старих молиться для душі, чи молодь співає для душі – так я хотіла б для душі торгувати.
– Що ж ти намислила, Одарко? – питаю улесливо.
– Ой, намислила! Та чи можна те, що намислила?
– Тобі не можна? Та ти зумієш так крутити, як чорт дорогою!
– Правду кажеш, але ж... – зітхнула, наче літнім вітерцем війнула. – Для душі!.. От якби для душі своєї можна було б навчитись людям продавати людське життя!
– Як то? – крутнуло мною на тапчані, мов вихором на дорозі. – Людське життя?
– Ага!
– Людям?
– Ага!
Чи я на дитячий розум перейшов? Чи в голові моїй стало дуплисто, а кожне дупло порохнею напхане? Чи я справді такий бевзь, що ані дзень ані кукуріку?
– Таки так! –озвалась Дармограїха, ждучи на мою відповідь.
Либонь, я колись об’ївся блекоти – може, в дитинстві далекому? Е-е, мабуть, і справді я отой Хома, по котрому і ззаду знать, що Хомою звать. Охо-хо-хо, міркую, такому з бороною по воду їхати, а ціпком рибу вудити!
– А де ж бо ти візьмеш людського життя, щоб людям продавати? – озиваюсь несміло. – Воно ж, здається, не росте на городі, як часник. І не наскубеш, як із вівці вовни. І за хвіст не зловиш, бо не горобець.
– Жаль, Хомо, що на городі не росте, і не наскубеш, і не зловиш за хвоста.
– Це такий товар, – кажу, – що з-під прилавка не дадуть по блату.
– І чарка не поможе, – згоджується Дармограїха, – хоч могорич може відкрити браму і до раю, і до пекла.
– Тут, либонь, і той не зуміє дістати зайвого життя на продаж, хто меткий, хто вміє вскочити і вискочити.
– А добре було б, правда? – мріяла Дармограїха, сидячи на ліжку, облита поливою місячного золотого сяйва. – От виходжу я на ярмарок, а тут хто що продає: той петрушку чи цибулю, той граблі чи вила, той штани чи валянки. А в мене свій товар – і такий, що його ні в пучечки не пов’яжеш, ні в склянку не насиплеш, ні наперстком не зміряєш, ні вагою не зважиш. І ось я стаю за прилавок поміж тіток-перекупок, поміж їхнього дешевого непотребу, розкладаюся зі своїм товаром і весело так поглядаю на них, бо що вони зі своїм сиром чи курячими потрухами проти мене? Воно, звісно, і сир чи курячі потрухи теж товар базарний, без них людині не прожити, але без чого посправжньому не прожити – так це без людського життя, а його ж у мене повно-повнісінько, навалом! Я ж бо знаю, що повно-повнісінько, а більше ніхто не відає – адже товар невидний, як повітря, тільки я на ньому тямлюсь, тільки моїм очам відкривається.