Тільки ж Одарка не всміхнулась у відповідь, знову заціпеніла-закапцаніла в чорному мовчанні посеред хати, а потім і сипнула словами, наче покотила чавунці по долівці:
– І все-таки, Хомо, ти злодій, бо обдер мене до ниточки, до шерстиночки!
Хоч кременем їй вухо ріж, так затялася! Ти їй, як то мовиться, кажи – образи, а вона каже – луб’я! Але ж і я, либонь, не з лопуцька роблений, але ж і я, здається, якийсь чоловік, бо не носив би штанів із чималою матнею й не підперізувався б.
– Одарко! – закричав, як сокирою рубонув. – Маєш слухатись чоловіка!
Закричав – і... прокинувся.
Місячне сяйво залило долівку в хаті, бо рогатий молодик заглядає через шибку. Одарка звелась на лікті в широкому, як колгоспне поле, ліжку, білою лебедицею стривожено поривається до мене, питає з переляком у голосі:
– Хомо, ти кликав?
– Один до ліса, другий до біса, – бубоню, бо сон іще чадом синіє в голові.
– Може, залежався не на тому боці, Хомо?
– Ти їй про діло, а вона тобі про козу білу, – бубоню, розбитий сном украй.
– Місяць світить, Хомо, то від місяця всякі марейня можуть намаритись.
– Одарко, – отямлюючись, питаю, – а тобі ось у цю хвилю нічого не снилось?
– Що наяву бредеться, те і вві сні верзеться, Хомо. А мені приверзлось таке, що й казати сором. Наче стою на ярмарку і, як завжди, товар свій продаю. Тільки ж товар у мене дивний-предивний, скажу – не повіриш: наче людське життя продаю.
– І добре торгувалось? – аж похололо в грудях.
– Добре торгувалось, поки ти не закричав уві сні, шляк би тебе трафив. А тепер ось так гірко, що і товару не зосталось на пучку, і гроші вторговані пропали. Хай би ти, Хомо, хоч і на пупа кричав, а я краще не прокидалася б!
Ну хіба ж після такого не захочеш сказати, що на городі бузина, а в Києві дядько, тим-то ти мені солодка, що на п’яті перстень?!
XXI. ВРОДИЛИ ВЕРБИ, ЗАЦВІЛИ РАКИ, ПОСПІЛИ В’ЮНИ
Пригадуєте, як у чудному сні, що може приснитись тільки на Маковія, коли об’їсися коржів із товченим маком, Одарка підступно запитала (а йшлося тоді про ярмарковий товар, поіменований людським життям): Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі, вділю чи не вділю бодай на дещицю більше, ніж іншим? І пригадуєте, що все-таки спершу я затнувся, а вже потім язиком рубонув, що не віддам йому переваги, хай буде на рівних правах із усіма?
Все дивне в цьому світі – квітка і плід, вітер і зірка, краплина води й найдрібніша піщинка. Та, либонь, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здається, кого вона ліпше знає, ніж себе? Адже сама з собою не розлучається ні вдень ні вночі: під своїм-таки наглядом їсть і п’є, сама народжує думки і прислухається до тих думок; не спускає з себе ока й тоді, коли трудиться, й тоді, коли воює, йде в атаку; знає на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б’ється її серце, як шелестить на вустах дихання, і навіть чує, як літає те, що ваги начебто ніякої не має, а саме – погляд її очей. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось, здається, розгадана ще одна таємниця, ось, здається, подолана ще одна загадка, вже б, напевно, можна було осягнути всю глибину її душі, – але ж ні, несподівано постають нові загадки, неждано виростають нові таємниці, які потребують нового відкриття, і людська душа неспогадано видається ще глибшою, ніж досі, ще незбагненнішою в своїх химерних складнощах, повитих мороком непевності.
Отож і хочу сказати, що Хома Прищепа видається подеколи мені зовсім чужою людиною, відділеною, окремішньою, яка живе за якимось своїм дивним статутом, а то й без статуту, а я, справжній Хома Прищепа, лукаво примруживши око, тільки стежу за ним та чудуюся з того, куди він іде, що каже, як говорить.
Ви втямили щось із моєї мови? Може, ви й утямили, бо серед вас є багато розумніших од мене, а тільки ж бо я сам себе не завжди розумію, суща правда.
Не зацвіли ми з Мартохою в цьому житті дитиною, і, скажу під великим секретом, так само ні в Яблунівці, ні поза Яблунівкою жодна дівка чи молодиця не ввійшли від мене в тяж, не зацвіли дитям. Кажуть, що хата з дітьми – базар, а без них – кладовище, то, вважайте, прожили ми з Мартохою все своє життя хоч і на веселому, хоч і на гамірному, хоч і на зубатому, а все-таки на кладовищі.
І, Диво дивне, думки мої все частіше стали літати до отого маленького Хомка Хомовича, й думки мої в тих польотах усе дужче зріднювалися з ним, і дедалі частіше він починав мені здаватися рідною дитиною. Добре тому, хто може обложитись дітьми, як дід онучами, добре тому, що, як жнива – так і дитина нова, добре тому, хто збився з пуття, – як кутя, то й дитя, але ж і мені кортить звідати такого добра, то нехай хоч у мене буде отой Хомко Хомович, що незаконно народився в доярки Христі.