– Га? – Очі в мордяки вибалушились. – Що?
– Ага, не з твоєю кебетою, значить, – сказав я, ледь-ледь відходячи перестрашеною душею. – Тоді спробуй ось то лисі чорти раділи – три дні у пеклі на розпечених сковородах і в гарячих казанах із хвостатими відьмами танцювали! Отому ж ти такий гарний, наче з товкача умивався!
Ярмарок зглядався, за боки беручись од реготу, а мордяка від моїх погроз та лайок уже зовсім і не мордякою була, а так, казна-чим, і те казна-що все помітніше худнуло, втрачало на вазі, вже те казна-що було без гемонського черева, стояло переді мною миршавеньке, плюгавеньке, зацьковане, поводило злодійкуватими очима, яких, здається, уже й красти не треба було, вони й самі були ладні шаснути, чкурнути, сховатись у нірках очних западин.
Я, кричачи, відчував, що ось-ось із шкіри вилізу, бо й наче печінки мені заболіли, бо й наче скаженство мене опосіло. Та мусив же я доконати мордяку, якій не сподобався мій жарт із шуриками-муриками, тому я й далі палав, як вогонь у гуті, іноді гримкотячи таким страшним басом, як собака часом:
– А вбий тебе безроге теля, коли ти на людей кидаєшся! А як здибаєш біля ставу герелицю качок, то нехай тебе качки стопчуть! А як через ліс брестимеш, то хай тебе тічка вовча здибає і без ножа заріже! Щоб на тебе Див прийшов, і хай тебе понесе на папороть-могили та на Щокотин слід!
Так клянучи й проклинаючи, я аж заплющився в щиросердому завзятті, а коли розплющився – на тому місці, де щойно стояла ота мордяка, зла, як муха у спасівку, вже нічогісінько не стояло, а тільки валявся велетенський ремінь. Той ремінь, що став зайвим на його стухлому пузі й опав донизу. Капосна ж мордяка, либонь, обернулася на казна-що, на пустку-вихор, яку й справді десь понесло-повіяло на папороть-могили й на Щокотин слід.
Полегшено зітхнувши, наче гору з плечей скинувши, подався я до Одарки Дармограїха Ну й ярмарок-торговиця, ну й тирловисько! І щоб я, Хома Прищепа, з такими от знався і водився? А нехай отаким, як бузувірська мордяка, і світ замакітриться, нехай і лизень злиже.
Бо й не міг її лизень не Злизати, коли я, Хома Прищепа з Яблунівки, трудяга вдень і вночі, старший куди пошлють, стрівся на кривому шляху в мордяки і дав достойну відсіч!
XXIII. Й НАВІЩО КОНЕВІ ЗАВ’ЯЗУВАТИ ХВОСТА?
Відтоді, як рідна жінка Мартоха позичила мене Дармограїсі, часу чимало спливло, й дедалі частіше я починав журитись, як ота кобила, що звернула в болото. Залізли в моє серце черв’яки, точили, і ходив я мов у воду опущений. Гадаєте, за Мартохою журився? Де там, і на гадку не спливала цілими днями! Гадаєте, робота на фермі надокучила? Теж ні, бо робота мене й далі боялась, мов вовк червоних прапорців у лісі, а колгоспна худоба так шанувала, що часто її шаноба переростала в любов.
Здавалося б, чого журитись, ходити, як тума? При такій роботі-труді печалитись – це однаково, як то мовиться, що молоти батькові невіяне, а пекти матері несіяне! Але журбі не закажеш, вона іноді здатна вирватися, мов заєць із-під куща, вихопитися з єства, мов шершень із дупла.
А все тому, що Хомко Хомович не йшов мені з думок!
І, по Яблунівці простуючи, завжди кортіло прошпацірувати повз обійстя доярки Христі Борозенної, заглянути за ворота, поглядом шибку проклюнути, стіну пробити. Кортіло знову побачити, як немовля лежить на спинці, чеберяє ніжками, знову кортіло побачити його веселого диявольського розуму оченята, знову кортіло почути радісні скрики – так гортанно скрикують навесні перелітні птахи, які щойно повернулись із вирію додому.
Якось, на фермі пораючись, після ранкового доїння спитав я в Христі:
– Як там Хомко? Ще не грається цяцьками?
– Співає, – засміялась Христя, вдоволена моєю увагою.
– Що ж він співає? Частівки чи, мо’, «Розпрягайте, хлопці, коні»?
– Без слів мугикає уранці і ввечері, та ще навчився пальчиками на губах перебирати, наче підігрує собі. Він співає, а мені весело й танцювати біля печі хочеться.
– Веселий сміх – здоров’я, – кажу. – А не скучає за мною?
– Може, й скучає, то ви навідайтесь коли-небудь, Хомо Хомовичу.
– Бачив, що й хлівець тобі треба сніпками вшити, бо вітер поздирав околоти. Навідаюсь, поможу. – І питаю хитро: – А ще на кумів не постаралась?
– Нащо нам куми – були б пироги, – жартує.
– Хе, не кажи, Христе, бо кума й куму годилося б підібрати з розумом. Для дитини хрещений батько чи хрещена мати – як скарб, як знахідка, бо життя довге і в житті всякого трапляється. З тих, що валандаються, аби день до вечора, вибирати не годиться. І тих не треба, що віддадуть вовкові чужу кобилу, аби їхніх овець не рушив.