– Чому ж колгосп відкотився? – питаю.
– Не прикидайся недорікуватим! Бо впала загальна трудова дисципліна.
– Трудова дисципліна в мене, – кажу, – як отой п’яниця: поки тримається за пліт – доти й не падає в калюжу.
– Дарма колоду через пень валити, коли й сам став не з кращих, а з тих, що змішує себе з отрубами, щоб свині з’їли.
Ого-го, думаю, чого це Невечеря так розходився, як шатуни в паровоза, коли паровоза вже і розкочегарили, осьось має рушити по залізниці? Найдивніше ж – не чути сміху! Завжди сміх йому гуркоче в грудях, як порожня діжка з крем’яної гори, завжди заливається реготами, як циган сироваткою, завжди йому з горла сміх плеще, а тут обличчя стало мов рахівниця в колгоспній канцелярії, та й то на тій рахівниці зосталось тільки два дерев’яних круглячки. Авжеж, два дерев’яних круглячки, бо ситих польових перепелів, якими раніше видавались його сірі очі, і в помині немає, десь хуркнули в світи, заодно вкравши в Невечері всю чоловічу звабливість.
– Чого це ти, Трохиме Трохимовичу, такий ниньки молодець, як печений горобець? – сокорю з хлівця, як півень перед зозулястою. – Хай би вже завфермою в’їдав мене чи голова колгоспу, а ти ж тільки зоотехнік! Відповідаєш, так би мовити, за моральне здоров’я скотини.
Сказав – і вмить утямив: дурний його піп хрестив, що в воду не впустив. Бо очманів: почав трусити велосипедом, як очеретиною; вуха почервоніли й майорять, як кінчики піонерського галстука; брови ворушаться двома весняними вужами, що вилізли з сухого листя погрітись на весняному сонечку; губи обернулись на гузенце курки, що віялом розпушила хвоста, щоб знести яєчко; ніс скидався на сокиру-самосіку, що, наділена сатанинським духом, ось зараз кинеться галала по обличчю все стинати на своєму шляху: губи, брови, щоки, вуха, бородавку біля вуха, прищики на скронях.
– Думаєш, коли сидиш на хліві, то можеш таке говорити? – шелеснуло в роті у Невечері, як ото нагла пожежа шелестить у скирті соломи.
– Авжеж, бо коза на горі вища, ніж корова в полі, – кажу гордо. – Й чого ото ти такий сміливий проти мене, як жаба, що плига у воду й не хреститься?
– Гаразд, гаразд, – шелестить Невечеря сипкими словами, наче то зів’яле листя шарудить. – Одчайдух ти, як отой сміливець, що на лежачу березу в сам верх зліз!
І чого б то, міркую, так нашому Невечері єрепенитись? Може, мухоморів смажених об’ївся, може, блекоти вареної за обидві щоки напхав? Мекає й мекає на мене, як ота коза, якій нагадали смерть. Либонь, неспроста! Щось тут криється.
– Поговоримо з тобою не тут, а там де слід. Тільки не про моральне здоров’я скотини, за яке ти патякаєш, а про твоє!
Пострахав зоотехнік і покушпелив на велосипеді геть, бодай би йому, окаянному, вода освятилась у три батоги. А мене ж на стрісі наче правцем поставило, все з мислі не йшло: й чого Невечеря накинувся з мокрим рядном, і чому ним у гніві так колотило й трясло, як молотарка трясе суху, вимолочену солому?
XXIV. ЧИСТО БРЕШЕМО З ДІДОМ ГАПЛИЧКОМ – І ВІЯТИ НЕ ТРЕБА
От після тієї балачки з зоотехніком Невечерею, коли я на верху хлівця сидів, а він, злостячись, намагався роги скрутити своєму велосипеду, стало мені журливо на душі, хоча, здається, чого журитись, нехай собі журяться ті, що заміж ідуть! Журба – не матінка, від неї ласки не жди, вона всміхатись не годна і, клята шахрайка та підступна менджувальниця, здатна, здається, не тільки Яблунівку, а й світ весь переінакшити.
Й переінакшила! Кожна корова на фермі лупала на мене очима, повними тужливої мряки, а до корму була така спритна, як ведмідь до горобців. Ну, думаю, тепер надої безпремінно покотяться донизу, як дурний голою сідницею із снігової гори! А покотяться, потерпаю, надої на яблунівській фермі – впаде показник і по району. Упаде показник по району – знизиться і в республіці, знизиться у республіці – круто сяде і по всій країні. Бо море складається з краплин, а де ж те море не зміліє, коли на яблунівській фермі отаке твориться! Худоба різко знизила надої, не їсть, не п’є; бо зажурилась.
Чому зажурилась, хто винен? А винен Хома Прищепа – старший куди пошлють.
Від таких роздумів хіба не впадеш іще в більший розпач, що ось-ось, здається, голова молоком візьметься, завиєш, як вовк, а душа кров’ю обіллється!