Вся Яблунівка дивилась на мене очима журби: хати посмутнішали, садки опускали донизу гілля з яблуками, наче гілля було обтяжене не плодами, а горем, стежка під ноги слалася з переляканою покірливістю шолудивого пса, пташки співали такими голосами, неначе в кожному звуці їхніх пісень, як у скляному пухирчику, тарабанила горошинка смутку, навіть мальви всміхалися своїм гарячим цвітом у якійсь не співчутливій, а злостивій досаді...
Треба, гадаю, піти до голови по розум, виськати причину такої яблунівської притичини, в чому вона криється, звідки гострим крилом шуліки нависла наді мною. Треба, міркую, розшолопати, чому не кортить ні до рідної жінки Мартохи, ні до дорідної пройдисвітки Дармограїхи, ні до породистої телиці, що позирає на всіх очима колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави. Та ще, гадкую, годилося б у самого себе запитати, чому арканом тягне до Хомка Хомовича і його матері доярки Христі і чому ото таким важким млиновим колесом лягла на груди суперечка з зоотехніком Невечерею.
А чи не зайти часом у сільську чайну біля пошти й не погомоніти зі скляним богом? У того скляного бога, щоправда, такий розум, що його тільки за гроші можна купити, й чим більше платиш готівкою – тим, здається, більше олії добавляється в голові, але що вдієш: усякому в глибокій старості розуму прибавиться, але вже ниньки треба якось викручуватись!
У чайній стояв кислий, як торішня квашена капуста, дух, а під стелею голосно гудів джміль, схожий на німецького «месершміта». Взявши в буфетниці Насті сто грамів (не жінка, а бочка з пивом, зодягнена в білий халат і з овечими кучерями на барилі-голові), я примостився за столом, де вже сидів похнюплений дід Гапличок. Ага, саме отой дід Гапличок, який у нашому колгоспі був приставлений до бугая на кличку Імперіалізм, а ще раніше був наглядачем при бугаєві Бісмарку, ще раніше – при бугаєві Наполеонові, ще раніше – при Неронові, а в молоді свої роки просто при безіменному бугаєві.
Дід Гапличок був жилавий, наче з сирицевих ременів весь зв’язаний, і страшні, надуті жили батожились йому по чолу, по скронях, по шиї, по розхристаних грудях, які до того ж були татуйовані: красувався напис «Гандзя-киця» і вусате обличчя похмурого мужчини. Сиві, як туман, вуса в діда Гапличка летіли на два боки, куштраті брови летіли теж у боки і ще вгору, а молочне й сторчкувате, як стерня, волосся з розпачливою, диявольською силою поривалось до сонця.
Ми випили з дідом Гапликом, щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилось, а в старого й сльози виступили на очах, як роса на досвітньому листі. Зіпнув губами, як линок, викинутий на берег, і з рота йому заручаївся голосок, і був цей голосок терпкий, мов зелений терен, аж оскомою на зубах брало від того голосу:
– Іще ж, либонь, на смик не перепався, іще ж, либонь, не звівся нінащо, таки дужчий за комара, дужчий, а вже не той! А був же такий сильний, що хребти ламав, що розкарячував, як очеретину, що під ним на землю гримали! Бувало, очі вогнем горять, із писка йому не пара, а дим димує, і вже коли побачить щось живе та охоче – біжить, аж короварня розсідається, аж Яблунівкою трусить, що ікони в старих бабів зі стін зриваються, аж вода в криницях стогне!
– Хто ж це такий у нас, – питаю, – що любить согрішити, а каже, що ноги винуваті? Хто ж це такий, що вже бачив і Крим, і Рим, і мідні труби?
– До нього ж із сусідніх сіл валом валили, – не чуючи мене, бідкався дід Гапличок, і терносливи-слова його й далі наганяли оскому. – Бо вже як покриє з першої злучки, то вдруге переробляти не треба, знав своє діло, а що вже любив! – Старий під лоба очі закотив, наче двох паперових зміїв у небо пустив, і захоплено додав: – Ох і любив, хай йому трясця, вистачало з ранку й до вечора! Авжеж, бо до чого бик навик, до того й тягти буде!
Цур йому та пек, цьому дідові Гапличкові, – розказує, значить, не про яблунівського тракториста чи комбайнера, а про свого ж таки бугая, званого Імперіалізмом!
– Не те здоров’я, не те, – скрушно зітхає. – А де й охота поділась! Ото приведуть йому рябу чи червону, то довго пововтузиться, поки одваги набереться і плигне.
Отак своєю балачкою дід Гапличок розраджував мою журбу: в майбутньому падінні надоїв молока в колгоспі «Барвінок», за його теорією, був винуватий бугай Імперіалізм, який підупав на парубоцькому завзятті, а зовсім не я, Хома Прищепа, як ото каркав зоотехнік!
Отже, недарма навідався я до чайної до скляного бога по розум! А якби ж вчасно не схаменувся, якби ж було байдуже – мовляв, хай і в постолах гречка родить! – то й досі ходив би тума тумою, й досі суш сушила б мої памороки.
Еге, міркую, веселішаючи, дід Гапличок – це не той ведмідь, котрий хоч і сильний, а дуг не зігне, дід Гапличок має такий великий розум, що від нього можуть і роги порости не менші, ніж в Імперіалізма-бугая, в дідовій голові, як у ліхтареві, палає свічка!